Цвіте калина біля степу,
Та стоїть одная.
Їде ко́зак біля степу -
До неї звертає.
Руки змучені, поранені
Він їй простягає,
Зліз із ко́ня рвучко,
Та й слізно питає:
"Ой, скажи, калино,
Ой, скажи, червона,
Як там мо́я Україна,
Як там в мене вдома?
Чи живі-здорові люди,
Чи всі села цілі,
Чи пізнав народ мій щастя
У лихі години?
Бо не знаю вже що думать,
І кому молитись,
Щойно я вернувсь із бою
На дім подивитись.
Всіх нас було біля сотні,
Не могли змиритись,
І за волю для народу
Ми завзято бились.
Полягли брати всі мо́ї,
Я лишивсь самотній,
Тепер їду я додому -
Змучений, голодний.
То скажи, моя голубко,
То скажи, калино,
Як там моя Україна?
Чи живуть всі мирно?"
А калина червоне́нька
Мов зі сну збудилась.
Глянула на козака,
Та сльозами вмилась.
Тяжко було говорити,
Їй, сердешній, тяжко.
Бо вже стільки надивилась,
Що й казати страшно.
"Ох, мій, сизий голубе,
Ох, козаче милий,
Вже давно нема споко́ю
У нашій країні.
Вже давно народ наш гине,
Терпить, біль, неволю,
Здригається Україна
Від пла́чу і сто́ну.
Здригається від плачу,
Вмивається кров'ю,
Сини́ її вмирають
За славу і волю."
Як почув сумні новини,
Впав козак біля калини.
Затремтіло щось у грудях,
Заревів він що є духу.
Застогнав, плаче́м завівся,
Гірким болем оповився.
Крізь той розпач він кричав:
"Ні, не цього я чекав!
За що кров я проливав?
За які гріхи, мій Боже,
Нарід терпить мій то горе,
Задля чого я конав,
В полі з мертвими лежав?
Щоб у нас все відібрали,
Дітей наших повбивали?"
Голосив козак, сердега.
Плакав, бідкався, об землю
Бивсь, штовхався, проклинав,
Від утоми сил не мав.
А кали́нонька червона,
Отаке зробила:
Щоб утішити коза́ка,
Сама похилилась.
Вітами його торкнулась,
Ніби обіймала,
Слова підбирала,
І тоді сказала:
"Ти ж мій, любий, дорогенький,
Не сумуй, мій, брате.
Ще колись у сво́їм краю
Будем панувати.
Ще повстануть покоління
Наші із тобою,
Пам'ятатимуть ще брате,
Славу тих героїв.
Що боролися, вмирали,
За свободу, волю.
Об'єднається народ наш,
Буде йти до бою.
Бо в нім кров тече козацька,
Нашого роду.
Хоч не зараз, якось, потім,
За тисячі років,
Але станеться мій брате,
Та війна народів.
І тоді ми заживемо,
Запануємо знову,
Переможемо і визволимо
Нашу неньку від болю."
От як мовила вона
Ті слова правдиві,
То з'явилася надія
В козака всереди́ні.
Подякував за все,
Слізно попрощався,
Поїхав, бідний, додому,
Та й не обертався.
Запла́кала знову кали́нонька,
Що в степу цвіла,
Бо жаль їй було моло́дика,
Того козака.
Стільки бідний натерпівся,
Як же він страждав.
Але не кінець на тому -
Ще терпіти мав.
Бо спішив додому хлопець,
Не спішив, а мчав,
На ко́неві степом
В дорозі скакав.
Та даремний той
Весь поспіх,
Бо нема куди.
Вже нікого не лишили
Кровожерливі кати.
Знову горе для коза́ка,
Бо село спалили,
І на віки вічні серце
Юнаку розбили.
Як дивився на руїни,
Щось зсередини пекло.
І хоч біль був дуже сильний,
Та терпів козак його.
Звів до неба сині очі,
Та й тоді сказав:
"Ти прости, моя рідненька,
Що запізно прискакав.
Якби міг, то боронив би,
Рідні ха́ти і село,
Та не зміг того зробити,
Бо мене тут не було́.
Я затримався в дорозі,
Де кали́нонька цвіла.
І таке від неї слухав,
Аж взяла́ мене журба.
Ти, прости, кохана ненько,
Що не зміг захистити,
Але то́бі поклянуся:
Буду далі жити.
Хоч мій дім тепер руїна,
А тебе немає,
Всі роки свої найкращі
Я тут поховаю.
Все залишу тут - поїду,
Свій край боронити,
І тепер не буду знати
Ані радості, ні втіхи.
Стану варваром проклятим,
Буду звіром диким.
Не дарую я пощади,
Буду злісно мститись.
І молитимусь за тебе,
І за Батьківщину,
Відтепер не буду знати
Спо́кою й спочину."
Розвернуся і поїхав
Наш козак по степу,
Але оминув калину,
Бо не мав потреби,
Вже нічого він питати,
Бо усе вже знав.
Навіть погляду не кинув,
Знову він помчав.
А кали́нонька червона,
Що в степу цвіла,
Знову подивилась
На нашого козака.
І хоч добре вона знала,
Хто такий він є,
Але сумнівів не мала -
Покаже ще себе.
Знову справдились слова
Нашої калини.
Так і сталося невдовзі
Крізь роки тужливі.
Бо козак став отаманом,
Воїном сміливим,
Як і матері поклявся
Він не знав спочину.
Мстився він за свою неньку,
За свою калину,
За полеглих побратимів
І за Україну.
Відвойовував, оберігав
Рідні поля й ниви,
І прославився козак наш
На міста й країни.
І хоч нашого героя
Вже давно нема,
Та й кали́нонька червона,
Що в степу цвіла,
Вже давно засохла бідна,
Та ще не кінець.
Бо героїв наших слава -
То сумний вінець.
І хоч голову поклали
Всі за Батьківщину,
Але гірко, що пролили
Свою кров невинну.
Бо століттями боролись
За свободу, волю,
І терпів народ наш довго
То ярмо неволі.
Не дають ним жити мирно
І аж по сьогодні,
І ламають кляті виродки
Наші з вами долі.
І хоч часом видається,
Що надій немає,
Пам'ятайте любі друзі -
Сонце ще засяє.
Буде жити Україна
Вільна і єдина,
Буде точно все
Як нам напророчила калина!
Березень 2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958783
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.09.2022
автор: Дзюанна