…Бо нема в мені вже марнославства
і все тільки гра:
пускаю сонячних зайчиків
люстерками-віршами,
не прагнучи засліпити
тебе, перехожий.
Ризикую,
бо у тих миготливих скельцях
кожен раптом вбачає себе,
думок своїх вроду/потворність.
Втім, не моя провина,
що, зазираючи в очі самому коханню,
бачимо в них лиш себе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954484
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.07.2022
автор: Світлана Себастіані