перелітувати б якось це літо,
що лінчує тіло спекою,
а розум війною.
ні, не вільно обійти його
довгим шляхом,
перескочити високим підстрибом.
ні, не пересидіти його
в кутку кімнати,
міста,
життя,
вкутавшись щощільніше.
ні, не скасувати,
покрамсавши настінний календар.
це тобі не зимонька.
лляна
домоткана
вибілена,
у якій не парко й не холодно.
яку люблю й на парку, й на голе тіло.
і, так,
тіла у ній, на ній
видаються величними, благородними;
тіла чи живих, чи мертвих.
холодний сніг пасує холодним людям.
та ж прошу це трикляте літо,
аби зима не сіяла
тілами поміж снігом.
аби не стало насіння.
аби просто люди пересиджували зиму
у кутку кімнати,
кутку міста,
кутку життя,
вкутавшись
щощільніше у льон домотканий вибілений,
а не в камуфляж.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952415
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.07.2022
автор: Сніг_на_голову