Дванадцята година літнього дня. Сонце щедро освітлює мале, затишне містечко, котре бурлить життям. На центральній площі люди діловито йдуть по своїм справам, рідко піднімаючи очі до неба, або, хоча б, по бокам. Як виняток, мами з малими дітьми, пенсіонери і, що найрідше, туристи.
Дід Олексій щоденно, по давній звичці, приходить зрання на центральну площу, сідає на одну з оновлених лавочок і мовчки, прищуривши погляд слідкує за юрбами людей, не виключено, що переважну частину часу дрімає. Так і сьогодні, поклавши обидві долоні на ручку палиці, вирівнявши спину, мов би, в дрімоті легко похитував тілом вперід — назад.
Заснув? Ба, ні. Збоку так й не скажеш, проте старий не повністю прикрив повіки, а й далі, майже медитативно споглядав за навколишнім. Його погляд зачіплювався за прохожих людей, проводив їх і відпускав. Дехто більше зацікавлював — дехто менше. Періодично відволікався на ледь вловимий згусток повітря, що усвідомленно блукав між прохожими. Якщо дідусь зосереджувався на цьому згустку, то він набирав чіткіших обрисів: нагадував низького чоловічка до метра зростом, але по дитячому бойкого і енергійного, він не втомно стрибав від однієї, до іншої людини, а якщо йому попадалась на шляху собака на повідку, то обов’язково мав зачепити її, бажано смикнувши за хвіст. Чотирилапі, в присутності невидимого для прохожих чоловічка, вели себе стурбовано, дехто переходив на рик, але воліли швидшко покинути це місце. Дорослим бувало теж перепадало: чоловічок перейде різко дорогу і той хто йшов, сам не зрозуміє на що наткнувь, дивиться під ноги, а там порожньо. Бувало з-заду окрикне людину по імені й радіє, як та даремно вертить головою. Або ж просто, повисне на руці чи нозі, наче на тарзанці, і хоча вага його не велика, але слабість відчує прохожий. Та яку б не втнув витівку, одразу з винуватим поглядом дивиться на дідуся на лавочці, як би просячи вибачення, за дитячі ігри. Дідусь, у відповідь насупить брови, тим самим попереджаючи, аби той вів себе відповідально.
Стрілка годиника доходила до першої дня, дідусь вже збирався іти, тим паче вдома чекали коти і собака, їм вже варто докинути корму. Вийшов з вдаваної дрімоти, оглянувся навколо та й бачить, як неподалік біля супермаркету, нахаба на позашляховику їде пішохідною зоною сигналячи людям, аби ті забрались геть. По дорозі встиг зацепити декілька молодих дерев, поламавши їм гілля. Зупинився біля магазину одежі. З -за керма вийшов чоловік років пятдесяти, в правій руці тримаючи чорну бізнес -сумочку. Неприємно стало дідусю, від одного вигляду цього нахаби, як стиснуло в середині і роздратування прокотилось хвилею по тілу. Чоловічок, вловивши такий різкий перемін настрою свого старого друга, швидко віднайшов винуватця, за мить дістався його і взявши буквально з повітря мотузку, перев'язав по гомілках нахабі й опустивши голову, що проявив самодіяльність, мовчки відійшов вбік, не думаючи на цей раз поглянути на дідуся. Дід же, мов би, й не примітив цього а навпаки і сам уважно подивсь в спину чоловікові, прямісінько поміж лопаток. На мить, нахабі з позашляховика забракло дихання, йому, наче хто, кіркою вдарив у груди. Різкий біль, який швидко минув. Стало страшно та не по собі, давненько не хапало серце, проте із задуму, його вивела зграя бродячих собак, яка з гавкотом кинулась на нього. Тупнувши ногою, вилаявшись, він швидко сховавсь за дверима магазину.
Старий же, знову набравшись медитативного спокою і рівноваги, як нічого й не було, піднявсь і спираючись на палицю пішов через площу додому, а чоловічок, по праву руку, підстрибував з ноги на ногу і підсвистував, так його порадувало, що дідусь, не відреагував, як він тому нахабі вчудив таку витівку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951821
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.06.2022
автор: Сильчук Назар