Я ненавиджу цю війну!

Я  ненавиджу  цю  війну,  що  життю  обтинає  крила!
Я  ненавиджу  ці  вітри,  що  здувають  із  трав  зерно!
А  спинити  його  не  сила!  А  спинити  його  не  сила...
Ні  закрити,  ні  розчахнути  гострокутне  старе  вікно.

Забирає  собі  жнива  -  щонайкращі,  щонайгідніші.
Укладає  хрестами  день,  заслоняє  повісмом  ніч.
І  для  чого  пуста  хвала,  піснеспіви  і  марні  вірші,
коли  в  рідних  серцях  навік  поселяється  хуга  свіч?

А  війні  мало  знов,  і  знов  у  шеренги  шикує  світло  -
яснооке  таке,  палке,  -  їй  не  жаль,  їй,  дарма,  не  жаль...
І  раює  у  полі  злий,  неприборканий  Богом  вітер.
Розростається  вздовж  і  вшир  необ'ємна  і  так  межа.

Над  могилами  плаче  крук.  Хто  збере  болемовні  крики?
Хто  пробачить,  відпустить  хто  невідпущеного  огром?
Щось  розказують,  щось  верзуть  ті,  що  начебто  є  великі,
та  регоче  з  них  знов  і  гне  все  своєї  триклятий  гном.

Я  ненавиджу  цю  війну!  І  немає  насправді  гасел,
що  могли  б  освятити  цей  до  безпам'ятства  лютий  тан.
А  спинити  його,  на  жаль,  нині  зодчедство  не  підвласне
ані  людям,  ані  богам...

22.06.22  р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951224
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.06.2022
автор: Леся Геник