Я ненавиджу цю війну, що життю обтинає крила!
Я ненавиджу ці вітри, що здувають із трав зерно!
А спинити його не сила! А спинити його не сила...
Ні закрити, ні розчахнути гострокутне старе вікно.
Забирає собі жнива - щонайкращі, щонайгідніші.
Укладає хрестами день, заслоняє повісмом ніч.
І для чого пуста хвала, піснеспіви і марні вірші,
коли в рідних серцях навік поселяється хуга свіч?
А війні мало знов, і знов у шеренги шикує світло -
яснооке таке, палке, - їй не жаль, їй, дарма, не жаль...
І раює у полі злий, неприборканий Богом вітер.
Розростається вздовж і вшир необ'ємна і так межа.
Над могилами плаче крук. Хто збере болемовні крики?
Хто пробачить, відпустить хто невідпущеного огром?
Щось розказують, щось верзуть ті, що начебто є великі,
та регоче з них знов і гне все своєї триклятий гном.
Я ненавиджу цю війну! І немає насправді гасел,
що могли б освятити цей до безпам'ятства лютий тан.
А спинити його, на жаль, нині зодчедство не підвласне
ані людям, ані богам...
22.06.22 р.
адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951224
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.06.2022
автор: Леся Геник