ДРЕВО
Поема
Марії, дивовижній Особі,
Богородиці і Цариці,
присвячую
1
Промислові породи
Не треба мене
в білий скік закип’ячувать,
бузковим скипанням – лиш пліт
перелізти б.
Не дихаючи
якщо перед Словом стояти
якраз нам тоді продихається істина
Бояться нас корені бояться і трави
бояться нещедрі
не люблять держави!
Ми п’яні, спиваємо Божії справи:
Куди Бог нас скине –
знецінюєм всякую славу...
Не обнімай, цвіте,
не подай нам плачу
Бузкові – старанно лиш пліт перелізти б
Не дихаємо молитовно
й не відаючи ми й не бачимо
тоді із глибин продихає нас Істина
Стряслись – загорожі! трясуться
народи
стряслись непривітні – трусять
самоцвіти!
бліде все:
й порожні, й промислопороди:
Бог дав с а м о р о д к і в !!
народе, куди між юдеїв нас діти?
2
Стовбури
Стовбури в безсмертя –
більш огорнені
в шум
шум
шум –
в ораторії
Вигляне пташинка –
всім привіт!
бульки-вигуки червоних мухоморів! –
не відходьте від високих творів
лісова любове,
теплокорії!
Стовбури безсмертні
більш огорнені:
в шум
шум
шум –
в ораторії!
В тілі моїм не виніть
нікого...
тягнеться: Весна! –
і мій привіт!
витягнувсь я
в добровільную убогість
і умом – що
аж чолом в той світ
не відходьмо від високих творів
о, я вас люблю,
о теплокорії!..
Стовбури в безсмертя
є огорнені
в шум
шум
шум –
в ораторії!..
3
Любов, що все творить
Недаремно все я
безнастанно моливсь,
Стане темно
у людському лісі...
Все без мене –
ні в формі, ні в змісті:
Зійшло сонце моє –
як Есхіла колись!!
Нас єдна
сама Велич – сих божих морів!
Дай любов!
дай любові одпрати сорочку,
довести яко донну незрящую –
до дарів!
до Морів! –
до громокиплячої точки!!
Ти є громокиплящая, – Ти!
Бо відкинула б, певно, оратора –
що без світла і знов-світотворення...
Дай летіть,
дай летіть, дай іти,
дай дійти...
Ти знаєш: не довести річ
до точки, до коренів –
просто не в моєму характері.
4
Над веснами
древо йшло за веснами
древо йшло за веснами
древо йде за веснами
коли я на небі все
перевальцюю?
хто безсмертне древо чує...
древо йде за веснами
древо йде за веснами
апетит тілесного
ніби не працює
прийміте й тілеснеє
в смиренні древесному
хто смирення чує...
хто смиренне чує
той хто Бога чує
сю любов древесну
сю любов древесну
аби не заплакала як дитятко
хто перевальцює
як вмирати стоячи
як вмирати стоячи
бо так свято чуєш
хто це загартує??
хто безсмертя древа чує
в насінинці чує...
пташка в моїм серці – захвилює
пташка в моїм чубі заночує...
світлії думки є
є ще світло і світліє
я ж росту –
ти чуєш?!
і яким рублем мене
перевальцюють?
хто безсмертне древо
чує
5
По слідах Фоми
Полюби мене цільного –
Того що єднає землю із Небом.
І печи уста мої повільно
Ти як поцілуєш –
Бог і поцілує...
я ж чую: ви зцілюєте...
маю на увазі:
уста серця
Бо ви мені любі,
так!! ви –
мені милі.
Я тягнусь
тим молоденьким
древом...
І старі дерева – нітрохи
не хиляться;
Ті, які готові, – вже на древі.
Жовтень, 2008; 18.03.2009
Київ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950245
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.06.2022
автор: Шевчук Ігор Степанович