Одного разу небуття вкраде,
Кожного з нас навічно почивать,
Ми у водоспад зоряний впадем,
Щоб безмежний всесвіт цілувать.
Високо в небі птах літає,
Проводжає літо засинать,
В пухнасті хмароньки пірнає
Та починає осінь милу звать.
Чудовий спів пташиний
Під білими хмарами лунає,
Такий спокійний та чутливий,
Немов сонце шкіру ласкає.
Сірий вовк на узліссі виє,
Неспокійно в повній самоті.
Північний вітер в очі віє,
Що в пітьмі наче золоті.
Горить свічка на столі,
Накриває матка вечерю смачну,
Мовчать поруч діти малі,
Слухають, як дід ходив на війну.
Синєє море пісок омиває,
На пищінках місяць блистить,
Хлопчина кохану ласкає,
А та, від ніжної ласки тремтить…
Ласкою серце спогад лоскоче,
Як сина милого батько вмива,
Як колискову техенько бурмоче,
Та усміхаючись ковдрой вкрива.
Нестримно час тече,
В небуття крізь життя йде,
Немов зі скелі водоспад —
Тільки вперед і ніколи назад.
Людина кожна з малку знає,
Що час молодість вкрадає,
Як на шкірі старість сидить,
І що до смерті одна мить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949967
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.06.2022
автор: Олександр Стіхартський