Рей Бредбері МОНЕ

Він  полюбив  потоки  світла  з  неба
Манливі  форми  відблисків  фасаду  храму,
Чим  довше  тіні  різьбили  каміння,
Тим  довше,  вражений,  стояв  Моне,  завмерши,
І  хвилювала  кожна  тінь,  і  в  кожнім  блиску  шпиля
М'які,  шалені,  неймовірні  переливи  світла,
Коли  заходить  з  волі  Бога  сонце,  смеркання,  морок,  ніч.
Все  ближчі  відстані,  все  менша  чіткість,
А  потім  -  зворотній  хід  -  зітерто  тінь,  ескіз  зі  світла.
Божественно  шепоче  сонце,  за  найдрібнішим  рухом
Слідує  Моне  своїми  фарбами,  спиняє  і  вивчає
Освітлення,  яке  набуло  форми  осяйних  покровів
Фасаду  кафедрального  собору  чи  танучих  хмарин,
Багрянець  бурі,  колихання  трав  від  вітру,
І  безтурботність  лілій,  які  впіймало  скло,
Вони  завжди  такими  будуть  до  того  дня,
Коли  душа,  блукаючи  в  тумані,  зупиниться,  погляне  й  скаже:
Моне  увіковічнив  світанок,  полудень,  смеркання  й  шепіт  ночі.
Моне  промовив  Богу:  "Прошу,  хай  буде  світло!"  І  стало  світло.

[i]Клод  Моне  Руанский  собор,  фасад  (захід  сонця),  гармонія  золотого  й  блакитного,  1892-1894,  полотно,  олія,,  Музей  Мармоттан-Моне,  Париж
Claude  Monet  Rouen  Cathedral,  Facade  (sunset),  harmonie  in  gold  and  blue,  1892-1894,  Oil  on  canvas,/Musée  Marmottan  Monet,  Paris,  France
[/i]
[b]Ray  Bradbury  MONET[/b]
He  liked  the  way  light  went  down  the  sky
And  slid  on  church  fronts,  beckoning  their  shapes,
The  more  the  shadows  shaped  the  stone,
The  more  that  Monet  gaped  and  stood  amazed
At  every  shadowed  fret,  each  spire  that  blazed
The  crazed  incredible  soft  fracturings  of  light
When  God  said,  Sun  now  set,  now  dark,  now  dark,  now  night.
Each  measuring  of  air,  each  loss  of  sight
And  then–reverse–erase  the  shade,  sketch  in  the  bright.
God’s  whisperings  of  sun,  the  merest  drift
Drove  Monet  to  his  paints  to  catch  and  sift
Illuminations  moulded  like  bright  shrouds
In  faceted  cathedral  face  or  dying  clouds,
The  blush  of  storms,  the  way  wind  looks  in  grass
Serenities  of  waterflower  trapped  in  glass
And  held  forever  till  some  day
Some  wandering  soul,  fog-kept,  stops,  stares,  to  say:
Monet  was  camera  to  dawn,  noon,  dusk,  and  murmured  night.
Monet  told  God:  “Please,  light!”  And  there  was  light.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948770
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.05.2022
автор: Зоя Бідило