Збиралась нічка на подвір’я,
Маячив місяць в небі вже здаля.
Дзвін бемкав на богослужіння,
В душі у котре я була маля.
Вчувала мову тиху й ніжну,
Що молитовно линула з грудей.
Просила мати дати гідну
Доленьку в Господа та від людей.
Спускались сутінки спокволу
І замовкав у відголоссі дзвін.
Моя ти, нене, перепону
Я не одну зборола ради змін.
І головне було не впасти,
Коли в безсиллі стиснуті вуста.
Що не лежить, чуже не красти,
Хоч й хрест важкий торкається плеча.
Здавалось, інколи, порядність,
З моря веде в річкову мілину.
Якщо ж у твоїх грудях вдячність,
Господь із рани зробить цілину.
Так і біжать роки, мов нічка,
Сріблять на скронях коси в сивину.
Лишилась ще з дитинства звичка,
Усе хороше мати в дивину.
І вищість підлості та зради,
Ні сліз чужих, ні крові на руках.
І, злигодні, заради правди,
Допоки живеш і тіло - не прах.
03.05.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946779
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.05.2022
автор: Валентина Ланевич