то, что нас удерживает от сведения счётов,
даёт силы грести в холодной воде февральского утра,
выдыхая сизое облачко пара, как заядлые курильщики – дыма,
то, что заставляет угадывать, где ближайший берег,
куда рано или поздно можно будет выйти, стать на твёрдом,
то, что держит нас на плаву, не даёт утонуть, выталкивает из воды,
кроме Архимедовой силы и Сизифова труда,
кроме подкожного жира и желания заплыть как можно дальше
в этой глубокой тревоге, что приводит в чувство и подгоняет,
в этом терпком отчаянии, что смыкается вокруг грудной клетки,
заставляя вдыхать и выдыхать
мы – то, что мы вытесняем на периферию сознания,
в хаотический видеоряд сновидений о худшем,
в спутанность детских впечатлений – не удаётся их
ни позабыть, ни вспомнить,
то, в чём не готовы сознаться даже себе,
не говоря уже о других,
даже перед лицом смерти:
нас подгоняет не сила, а слабость,
мы всегда плывём к самому дальнему берегу,
но узнают об этом лишь те, кому не хватило
силы доплыть, выбраться на сухое, оглянуться,
принять как данность, что где-то там посреди воды,
где дно на самом деле ближе, чем берег
(а дно всегда ближе)
и тело уже отказалось грести, а лёгкие вдыхать,
нас кто-то подменит
и никто не заметит подмены
(Перевод с украинского)
+++++++++++++++++++++
***
те, що береже нас від зведення порахунків,
що дає сили гребти у холодній воді лютневого ранку,
видихаючи сизу хмарку пари, ніби затяті курці - диму,
те, що змушує нас вгадувати, де найближчий берег,
на який рано чи пізно можна буде вийти, стати на твердому,
те, що тримає нас на плаву, не дає втонути, виштовхує з води
окрім Архімедової сили та Сізіфової праці,
окрім підшкірного жиру і бажання запливти якомога далі
у цій глибокій тривозі, що приводить до тями і підганяє,
у цьому терпкому відчаї, що змикається довкола грудної клітки,
змушуючи вдихати і видихати
ми - те, що ми витісняємо на периферію свідомості,
у хаотичний відеоряд сновидінь про найгірше,
у плутаність вражень дитячих, яких не вдається
ані згадати, ані забути,
те, у чому не готові зізнатися навіть собі,
не кажучи вже про інших,
навіть перед лицем смерті:
нас підганяє не сила, а слабкість,
ми завжди пливемо до найдальшого берега,
але це дізнаються тільки ті, кому не забракло
сили доплисти, вибратись на сухе, озирнутись,
прийняти як даність, що десь там посеред води,
де дно насправді було ближче, ніж берег
(бо дно завжди найближче)
і тіло уже відмовилося гребти, а легені вдихати,
нас хтось підмінить
і ніхто не помітить підміни
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946536
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 30.04.2022
автор: Станислав Бельский