Біжу, біжу і ніяк не добіжу
До того «кінця», до того «берега»,
Де немає сліз, де немає відчаю і горя,
А що сльозами було ще від учора,
Тим ще зрання вмиваються сьогодні трави-роси...
Біжу, втікаю від самого себе
Й не озираюсь - нічого не лишилось,
За чим би душа тужила...
Земля горить під босими ногами
Й немає місця, де тілу тлінному упасти, й вмерти -
В серцях завмерлих земля могильна без кінців і краю...
... І серце крає...
Ніцшеанські яструби темних печер
Вже чекають зголоднілими на тебе,
Напружуючи м’язи мимоволі,
Вириваєшся із темних сфер...
На світло дивної краси...
Але це все вже не твоє
І не твоя земля реве потіком сліз
З очей дощем кривавим,
І не твої ці босоногі діти,
Що заблукали в темряві
І не знайдуть своїх батьків...
Кривавий вітер ламає пальці сухих дерев,
Виснажених в муках людського божевілля,
Запитуєш себе, питаєш себе,
І ще огидніше стає від того,
Що всі ми, осліплені у горі,
Янголами попадали на землю,
І відірватись вже не можем...,
Перетворившись в птахів безкрилих...
23.07.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945966
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.04.2022
автор: Олекса Доброгорський