Чим довше ми живемо, тим менше ми чутливі.
Проходять повз нас чари, емоції, чуття.
І може з тих проплилих якісь і є важливі,
Але їх промиває крізь сито небуття.
Коли всьому є вартість, людина зневажає
Свої старі закони і ніжні почуття.
В потугах сьогодення тихенько забуває
Коли? кому? навіщо? для чого нам життя?
Я втрату відчуваю по граму по краплині;
Мої важезні двері ховають щось на дно,
Невже усе змететься і щезне в цьому плині?
Якщо б мене спитали: мені не все одно!
Ох скільки ще не видно за обрієм туманним,
І скільки б не шукали очима весь об'єм,
Мов айсберг наша творчість народу притаманним
Ще величчю і даром ми цілий світ ов'єм.
Лиш вистояти б в цьому потоці гірськоплиннім,
Не дати притопити свої терпкі думки,
Знайти своє містечко у світі негостиннім
Й тугіше затягнути розпущені лямки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945305
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.04.2022
автор: Андрій Конопко