Війна не пасує зеленій стихії,
Хоче її затоптати,
Випалити,
Проте вона вічно буде
В моїй голові улоговиною
Первісної радості.
Ліс сповнений тиші,
Яка вигулькує диким псом.
Назви його Езопом -
І не треба буде жодної людини.
Іноді хочеться кинутися
В обійми хвилею,
Та знаєш, як важко потім
Збирати себе докупи
Серед уламків.
А можна дивитися на все крізь пальці,
Тоді світло буде схожим на мерехтіння,
Яке бачив Рембо,
Бо написав геть усе,
Тож мова поставила його на паузу.
А твоя тривала, бо мовчання лікує,
Заспокоює внутрішніх демонів,
Приборкує,
Їм не схочеться більше заплати.
Чим говорю я?
Спогадами про те, чого не було в реальному житті,
Надто це незвично,
Надто довго тримає.
І повір, як хотілося все обірвати,
А воно, як червона мотузка
В фільмі сумного грека.
Вже човен відплив від берега,
А нитка тягнеться по воді.
Якби мала ножиці,
То просто викинула б їх.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944935
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.04.2022
автор: Олена Ганько