Сягає землі і стелиться
впокоєна темінь.
Іду і рву з себе бІди,
що з нутра ізростаються
мов ті діти.
Що розум мені-
лиш не дає покою.
Що мольби та вмовини-
лиш шепотіти
А нічого й нічого.
Тільки впускають подлого,
бережуть лихого.
Зайнялися хати й
в тих хатах нічого їсти.
А я тягну з серця ті ниті,
а вони в мене вшиті
до кістки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944769
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.04.2022
автор: Bostengusia