А ще недавно префікс "недо-"
уївся кріпко в повсякдень.
Недолюбили мирне небо,
себе, свій дім, своїх людей.
Недорозгледіли минуле, –
чиїх ми пращурів сини.
Дідизну, мову оминули
і стали з ворогом куми.
Недоцінили, розкрадали
багатство рідної землі.
Заглохли душі, мов радари,
здрібнілі, струхлі, замалі.
Недовкраїнцями поснули
так міцно в пазурах біди,
що лиш руїни рідних вулиць
змогли поснулих розбудить.
Лише з небес ворожі бомби
змогли достукатись до них.
Збудило вмить сновид і зомбі
тваринне чавкання війни.
Ховали тіл і лиць овали
в тісних ілюзій образки.
Аж поки недорахувались
будинків, друзів і близьких.
Аж поки змила префікс "недо-"
гаряча кров з очей сліпців.
Найбільша цінність – мирне небо –
перетворилася на ціль.
Та в перемогу зла не вірю
ні я, ні гордий мій народ.
Не дочекаєшся, упирю.
Зламають зуби пащі орд
Об нашу землю, нашу волю!
О, дух нескорений, палкий!
Хто руку зніме над тобою, –
недорахується руки.
© Сашко Обрій.
Малюнок - @bright_arts (інстаграм)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942817
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.03.2022
автор: Олександр Обрій