[i]« Вчителько моя, зоре світова,
Звідки виглядати, де тебе знайти?»[/i]
А.Малишко
І
Її ще пам’ятають молодою.
Із вогником у погляді яснім
і з довгою русявою косою –
вона являлась дітям уві сні.
А нині помічають на порозі.
Узимку і до самої весни
вона чекає щастя на дорозі
як вирію пташина восени.
Щось у подвір'ї порає уранці,
рубає дрова, відрами гримить
та час од часу дмухає на пальці,
аби зігріти руки хоч на мить.
[i]Нічого[/i], – каже, – [i]маю те, що маю[/i]...
байдуже, що посивіла уже.
Її на світі праця ще тримає,
хоча – усяке пам’ять береже.
Її таємно тероризували
за те, що вчила думати дітей,
боротися не за високі бали,
а за добро у пам'яті людей.
І як уміла захищала мову –
єдиний наш надійний оберіг,
який забороняє людолову
переступати за чужий поріг.
Не відали корисні ідіоти,
що їхнє ЗА тоді було не ПРОТИ
сьогоднішньої спільної біди...
не думали, що діями своїми
наводили понтони і до Криму,
й до Києва – сучасної орди.
ІІ
Горює серце, що немає долі,
а на зорі щемить у самоті.
Її надії – як вітри у полі,
хоча і буйні, та усе не ті.
Помолиться, буває, у зажурі
і думає, що ось... іде війна...
«а молодість – не вернеться вона...»
були літа веселі і похмурі...
а нині Ярославною на мурі
гірку сльозу втирає край вікна.
ІІІ
Згадається посіяне насіння,
утрачене зелене покоління,
історії лукавій завдяки...
..........................................
Але надія додає їй сили...
у бій ідуть за неї вояки –
бешкетники, які її любили.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941186
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.02.2022
автор: I.Teрен