Світить сонцесинь у більма мряці.
Крижі і хребет зими – крихкі.
В чорних переливах мурмурацій
в небі гуснуть розсипи граків:
ніби Чорнобог над чорним полем
сонно й тяжко дихає нутром.
Може, то з ріллі пташиний голем
знявся понад маківками крон?
Лютий – не такий уже і лютий:
з шапками снігів прогнав мороз...
Десь внизу дрібні мурахолюди
множать шум, вовтузіння й невроз.
Знову й знову сонце зграю збризне.
Дише темна хмара угорі.
Ніби велетенський чорноризник
ввись із нив на небо перебрів.
Просинь наді мною замигтіла.
Серце причаїлося на мить.
Лиш на мить... нечутно стало тіла, –
ринуло за птаством у зеніт.
Вглиб небес мигцем залопотіло,
де зіллються крила й голоси, –
високо чорніть над світом білим,
цяткою рябіти в сонцесинь...
© Сашко Обрій.
05.02.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940904
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.02.2022
автор: Олександр Обрій