«Що я тут роблю?! Навіщо це все?», – думки обсідали мене зі всіх сторін. Гамір незнайомих голосів і хмари густого диму відволікали й уводили в оману. «Йшов кортеж а де ж моє у ньому тіло о скільки їх пройшло і всі оті не-я по дрібці скинулись мені на повне я...».
Я зі всіх сил намагався зрозуміти, що тут відбувається і хто всі ці люди, які іноді виринали з димової завіси. Хтиві посмішки чоловіків, звабливі багряні вуста й різноколірні очі жінок. Чоловіки кадрили жінок, а ті з неперевершеною акторською майстерністю вдавали із себе цнотливих і недоторканих, хоча всі добре знали, що такі сюди не заходять.
Кожна з них вливалася в мою склянку п'янким трунком. А цю дамочку варто пригостити смачним коктейлем. Сьорбаючи через соломинку, всілася на руки, розправила коротку спідницю, з-під якої виблискували стегна, сором'язливо посміхалася, час від часу потуплюючи погляд. Завжди намагаюся зрозуміти: якщо ти вдягнула цю спідницю, то для чого її розправляєш??? Ніби каже: «Ой! Вибач, поспішала й не те вдягнула».
Засніжені скелі її зубів зі сніговим хрускотом вгризалися в зелене яблуко. «Будеш?», – запитала мене, зловивши мій погляд. Я заперечливо похитав головою – підступний план Єви не вдався. «Нє то нє, цілуй конє!», – розігнала реготом дим.
Мої долоні обпекла її ніжна шкіра. Вона – суцільна ніжність, поглинута моєю силою, моєю немічністю й розгубленістю. Можливо, я більше не зустріну цю спокусницю. Я завжди згадуватиму її ім'я, висічене на стінах доісторичних печер – Лора. «Хто дав тобі це дивне ім'я?», – запитав, міцно пригорнувши до себе в танці. Та вона лише мовчки посміхалася й гаряче дихала мені в шию.
Щоби не забути, пишу про неї. «Я завжди пишу про жінок і алкоголь! Я повторююся!», – суперечливі думки знову розривали на кавалки, коли записував щось химерним клинописом у потертий блокнот і робив ковток за ковтком.
Таких диваків тут залишилося небагато. Кельнер збирав порожні склянки зі столів, протирав їх до блиску, періодично зиркаючи на нас. «А це вам за рахунок закладу», – посміхався по-дружньому, підставляючи нам повні склянки. Так він натякав, що вже зачиняється й пора розходитися по домівках.
«Мерсі!», – захмеліло і ґречно кланялися ми із Аполлінером. «І ти п'єш алкоголь цей палкий як життя життя що ти п'єш як п'янюче пиття», – декламував без пауз мій друг у задушливий простір.
«Ти гадаєш, їй це сподобається?..», – запитав я його, втомлено схиливши голову над розгорнутим блокнотом. Він випив до дна, ми схопилися з місця й побігли шукати її на краю ночі.
«Захочу знову вип'ю цілий світ гей слухайте мій спів всесвітнього пияцтва!», – кричали з Аполлінером, тривожачи безлюдні нічні вулиці. «Головне – не змішувати напої!», – менторським тоном додав мій друг. Його слова ще довго відлунюватимуть псалмами холодними вологими ранками.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940716
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.02.2022
автор: Ноїв Ковчег