Продовжує світило вічну гру:
рождається зрання, вмира – як смеркне.
Під колесо лягає мерзлий ґрунт.
А ще – чиєсь життя, завчасно смертне.
Що – час? Він не належить сам собі.
Покірно з нас вимощує алею.
Заковтуючи залпом щастя й біль,
на села тінь моя біжить ріллею.
Бо знає: вік мина, як дим, як день.
Тому за миттю знов летить на лови.
За сонцем крок у крок слухняно йде:
від овиду – в зеніт, і знов – за овид.
Чкурнув за небосхил примхливий диск,
укотре степ заливши помаранчем,
мов докір: «Гов, пройдисвіте, пройдись
в село, щоб знов воскреснути на ранчо!..»
© Сашко Обрій.
22.01.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939594
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2022
автор: Олександр Обрій