Усі додаткові заняття на сьогодні закінчились, проте я мав твердий
намір і цього разу заглянути до лабораторії. По-перше, у професора є трохи
часу, а по-друге я ніколи не відмовлявся зайвий раз одягнути білий халат та пройтись
тим, без сумнівів, вельми захопливим, завжди тихим і просторим приміщенням. Попутно я завжди розглядаю грубезні книжки або численні надписи на реактивах. Звичайно, на це часто дивляться із засторогою, мовляв, замалий вдавати з себе вченого та чіпати своїми руками тут усе підряд. Але я не можу втриматись і завжди оглядаю довгі столи, полиці з колбами різної форми та пробірками, велику, потерту вже Періодичну систему, наче вперше. І завжди хочу повернутись знову. Як-от і сьогодні. Але є одне "але".
Сьогодні я боявся йти, адже показав на олімпіаді з хімії, що була нещодавно проведена далеко не той результат, на який сподівався. Можливо, це справді звучить безглуздо, і я б навіть посміявся з цього. якби не був настільки сильно розчарований. А також я добре знав, що професор також на зрадіє цій новині і знову докорятиме. І для цього йому навіть слів не потрібно: у нього занадто красномовний погляд. Ось його я і боявся. Страшенно, якщо бути чесним. Думаю, бачити у очах, які покладали великі надії, розчарування і деяку зверхність неприємно. Боляче навіть. Я згадав свою хвору сестру та відчув себе ще гірше: саме вона стала причиною того раптового бажання займатись наукою, щоб колись, у майбутньому, створити ліки, які зможуть їй допомогти. Думка про це підтримує мене, але також вона іноді видається зовсім недосяжною і лише підкреслює мою незначущість і немічність.
Я вже, здавалось, майже розхотів йти до лабораторії, подумавши, що
не витримаю ще й важкого погляду нашого професора, Дмитра Івановича, ко-
ли помітив хлопчину, який сидів на лавці і щось малював. Підійшовши
ближче, я впізнав свого однокласника - Ждана. На перший погляд, це досить своєрідна і байдужа до усього особа: він завжди спокійний і його обличчя рідко виражає будь-яку емоцію, окрім глибокої замисленості та наче невпевненості. Проте іноді можна побачити і таку картину, як цього разу: на устах грала усмішка, а в світло-карих очах палахкотіли іскорки. А причиною було лише те, що він в той момент малював. А можливо, все тому, що з-під його олівця помалу поставало те, що йому подобається. Так чи інакше, гадаю, це велика удача - знайти саме ту справу, у яку буквально закоханий і якій ти готовий присвячувати свої і час, і сили. Ще непогано, коли у тебе є здібності і ти можеш це використати. А він справді має неабиякий талант , хоч ніколи на цьому не наголошував і не хизувався.
Ждан сидів, нікого не помічаючи навколо себе. Темну чуприну роздував та спутував вітер, а за вухом можна було помітити ще один олівець. І для чого йому він там? Але нехай, адже, ймовірно, зовсім про те не здогадуючись, однокласник і сам був схожий на живий образ з якоїсь картини, хоча в мистецтві я взагалі-то не надто розбираюсь. Хотілось підійти і подивитись, що настільки поглинуло усю його увагу, але таки не підійшов, пояснивши собі це тим, що поспішаю. Це було цілком логічно, отож я пришвидшив крок, а думки ще деякий час повертались до отого блиску у чужих очах.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939226
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2022
автор: Шафрановий степ