[i]«У дні благополуччя користуйся благом, а у дні нещастя розмірковуй; те й інше вчинив Бог для того, аби людина нічого не могла сказати проти Нього.» Еклезіяст 7/14[/i]
Жили собі колись чоловік і жінка. Як жили – праведно чи ні, із Богом чи без – цього ми не знаємо. Але не було у них дітей. А їм дуже хотілося. Що вони робили, аби стати батьками – молилися, лікувалися – не знаємо. Знаємо лишень, що врешті знайшлася у них дитинка. Та не мала вона здоров’я. Поки лікарі боролися за її життя, яке толком ще і не розпочалося, батько оббивав церковні пороги, «вичовгував коліна і розбивав лоба» у молитві, благаючи Бога залишити життя дитині, хай навіть натомість забравши його, батькове. Та сталося не так, як благалося – дитя померло. Батько ж розгнівався на Бога, пішов до храму і прокляв Його. І ніколи потім про це не пошкодував. І відтоді був упевнений, що Богові на нас начхати.
А що було би, якби Бог дійсно сповнив його молитву і лишив дитину жити, натомість таки забравши життя у батька? Кому від цього стало би краще? Батьку, який уже не мав би змоги тішитися тим, як росте його дитя? (Аргумент, що «він дивився би на дитя з Неба», навряд чи можна вважати переконливим.) Матері, яка, втративши опору, мусила би дбати за маля, долаючи душевні і, можливо, матеріальні труднощі? Чи дитині, яка зростала би без батька? (Питання про те, чи життя у цім світі само по собі таке уже благо, на разі не обговорюється.)
Ми думаємо, що це жертовність: «хай я помру – але дитя житиме». Але чи не є це свого роду егоїзмом? І, залишена жити без батька – приведена у цей світ ціною його життя - чи не сказала би ця дитина колись «Краще б не народжувала мене мати моя»?..
Ми, вважаючи себе мірилом істини і блага, взиваємо до Бога – а часом просто вимагаємо – зробити саме так і отак; коли ж Він – у Чиїх руках долі всесвітів – не дослухається до нашого волання, ми звинувачуємо Його у байдужості. Проклинаємо і одвертаємося від Нього... Чи це – не егоїзм?
Та сонце однаково лагідно сяє і доброму, і злому, і сліпцеві, і зрячому, і не ховається за хмари лише тому, що ми тут помахали йому кулаком.
Наостанок – оповідка від Ентоні де Мелло із книги «Молитва жаби».
«Літня жінка, завзята садівниця, якось заявила, що геть не вірить у те, ніби-то колись учені зможуть керувати погодою. Вона вважала, що це здатна чинити лише молитва. Та одного літа, коли жінка подорожувала за кордоном, сталася посуха, яка цілковито знищила її сад. Повернувшись додому, вона була настільки шокована цією подією, що змінила свою релігію.
[i]А мала би змінити свої наївні переконання.»[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939187
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2022
автор: Анно Доміні