Як душі поклик, широке рідне поле,
У ізумрудах, привидилося мені,
Напередодні ж, стояло майже голе,
Я зрозуміла, це ж бачу все уві сні,
Зачарувала сріблясто –біла днина.
Пухкі намети, ледь- ледь, торкав вітерець,
Легкі сніжинки, здіймались й припадали,
Сліди глибокі, за кроком крок навпростець,
А вдалині простирадла вигравали.
Приворожила, шовковитість пагорбів,
Ніби торкнулись чепурної блакиті,
Хатки по обіч - біліі шапочки грибів,
Й дерев верхушки іскрять, сріблом облиті.
Не зупиняюсь, упевнено йду далі,
Мій рідний край, за хатками яр дитинства,
Я по дорозі гублю усі печалі,
Немов проснулась, сягла стану блаженства,
Врешті обожнення, всього свого єства.
Сонячний промінь, торкнувся до обличчя,
Білизна снігу, завада глянути в яр,
Сяє, іскриться, криштальне потойбіччя,
Золотом б’є, не побачиш без окуляр.
Ніби стою, майже над самим проваллям,
Донизу гладдю, по обіч рване рядно,
Біле лежить й руде споріднено хвилям,
Що вже замерзло, лиш біле накрило дно.
Здійнявся вітер, в лице січе крупою
Враз за мить тане. Струмочками краплини,
Стікають вниз. Почуваюсь я сильною,
Живу, радію, щаслива в ці хвилини.
Легенький стук…. і десь розвіявся мій сон,
До скла вікна,знов прилипають сніжинки,
Гуля хурделися, співає в унісон,
Я на обличчі відчуваю сльозинки….
На душі тепло, то ж за сон вдячна зимі.
30.01.2022р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938698
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.01.2022
автор: Ніна Незламна