Він ішов просторою алеєю. Сумирну тишу правічного парку порушувало шарудіння листя під його ногами; жовтого, багряного, коричневого - його нападало вже багато і туфлі розсікали поверхню опалого листя, розкидали його нарізно. Шух... шух... - він навмисне загортав цей листопад, у шумі тому було стільки цікавого, кожен шурхіт наповнювався глибокою повідкою про свою таємницю. Він був справжнім повелителем, і ніби, не дуби і клени, не ялини і осики стояли вздовж алеї, а завмирали його вірні піддані, склавши на грудях руки в долоні і покірно опустивши голову, а коли він минав їх, вони ніби промовляли його ім'я: -"Час!, Час!", і нахилялись ще нижче в поклоні, а сонячні зайчики золотили його костюм, перетворюючи в шати повелителя, його обличчя видавалось ще більш засмаглим, а посмішка, в один куточок уст, була щасливо-солодка, в його очах проявлялось: то тепле золото опалого листя, то смарагдові поляни ще свіжої і мякої трави, то переливались бірюзою ,ніби, морська хвиля раптово увірвалась в нього і залила до самої маківки. Примружившись, він підняв обличчя до сонця, аби злитись з неймовірним падолистом, теплим промінням і звуками, якими можна було насолоджуватись тільки восени.
Вона стояла в кінці алеї, в сірому брючному костюмі, широкі кльоші ховали чорні туфлі на підборах. Перед неї розкинулась простора, розлога долина залита сріблом повноводного ставка. Вона чула його шумні кроки, але не поверталась.Він підійшов так близько, що аж торкнувся ї ї плеча.
- Привіт! - він привітався і завмер поряд.
- Привіт! - відповіла вона, і не зробивши жодного руху додала,- якась особлива ця пора, коли ти притишуєш свою ходу, коли секунди сипляться листом, а хвилини, навіть помітно, зафарбовуються із зеленого в твій улюблений, жовтий . Я завжди зачарована твоєю осінню.
- А ти за останні сто років, що ми не бачились, і не змінилась, все та ж палка брюнетка із зеленими, все знаючими очима.
Вона підняла погляд на високого, худорлявого чоловіка, світло сонячного дня грало в його очах, в тонких устах завмерла посмішка, він не молодий, але такий доглянутий і привабливий, глибокий і всезнаючий, легка сивина на скронях зачесана назад. Вона посміхнулась у відповідь і дві високі постаті привітно обнялись.
-І хто є причина нашої столітньої, таємної зустрічі?
- Сьгодні - це творча людина, яка володітиме словом і доноситиме його іншим, яка житиме серед людей, та не буде схожа ні на кого: загадкова і романтична,чуттєва і дивна, яка бачитиме світ у всій його величній красі, яка розмовлятиме на одній мові із Творцем, в якої душа - глибина космосу, а за плечама крила янгола...
Він стояв і слухав її, а вона говорила і говорила, приворожуючи його чудовим тембром голосу, малювала картини-фрески із життя, і ніби обмотувала в кокон кожним словом, аби він, Час, дозрів разом з отриманою інформацією, і вилетів чудової краси метеликом, сів їі на руку, а вона поглянула б і сказала:- "Так, саме це я хотіла бачити!"
- І імя цієї творчої світлоносної енергії.
Вона трохи знітилась, обережно торкнулась гудзика, ніби щось протерла, а потім підняла свої зелені, прохальні очі.
-Її зватимуть Олена!
Він приснув смішком: -Олена? Факел? Сяюча?
Вона не промовила ні слова, та погляд проймав.
- Так, так... Альона, Олена, Єлєна, Еля, Лена, Елен, Аля-вибрана, переможниця.
Він потягнувся і взяв її руку у свою долоню, злегка потиснув її,- та я не маю нічого проти, це твоя галузь. І з ким "змагатиметься" цього разу твоя, - він виправився, - наша протеже , - злегка нахилившись підніс руку і поцілував теплими вустами.
- Її сім імен, ніби сім життів, вона просто буде...
- Ти розмовляєш загадками, навіть я не можу продовжити твоєї думки. То коли ж вона дізнається про свої здібності.
Доля дивилась в далину і дослухалась до кожного слова.
- Вона просто буде жити, а дізнається про себе, коли по -справжньому закохається.
-Всього-на-всього, закохається? А де ж поштовх, надрив, трагедія?
-Поштовхом стане розлука.
- А причина розлуки?
-Війна, - і тепер, похолоділи не тільки їі очі, а й риси обличчя.
-Ві-й-на...,- протягнув він -, так, поет має бути трохи нещасним, аби ...Ти пержила не одну війну, і вона марнує всіх - людей, природу, почуття, відносини, і...тебе.
-Це так, але це людська природа, яка проявлятиметься час від часу у генотипах лідерів, які прагнуть підкорити Атлантів, які не коряться нікому.
Він посміхнувся неоднозначно. А я знаю коли такій людині треба народитись - це буде осінь, у всій її неповторності і красі, коли народжуються не просто міцні діти, а люди живуть, перемагають, підкоряють і завдяки, і на перекір.
- Ну що, беремось до таїнства? Вдехнемо життя у ще ненароджену митарську душу?
Він, поволі повів рукою на рівні поясу , погляд його був зосереджений і заглиблений в свою суть, перед ними виник круглой, невеликий стіл, він вирізьблений з цільного дуба, лиснився темною поволокою поліровки, а в центрі столешні місяць обіймав сонце,їх вид здавався таким об 'ємним, що , видаволо, коли покласти щось на стіл, то воно схибиться, та стіл був абсолютно пластким.
Він зробив півповороту від столу і по його праву руку, у пустій долині, зазеленіли виноградники зі стиглими, налитими сонцем і теплом гронами винограду, які іскрились від роси і томили своїм звабливо-спокусливим видом, а аромат плутав думки.
- Тобі, Доле, біле чи червоне?- повертався до неї чоловік у білих рукавичках.
- Мені біле, ігристе -"Вдова Кліко".
І знов, півповороту тулуба і в його білосніжних пальцях завмерла кетяга винограду. Чистого, що аж вилискувала кожна ягідка, найспіліша і найароматніша. Донісши до столу, він зупинився, і ось - починаючи з самої нижньої ягоди і далі, ягода за ягодою гроно стікало вистояним вином, густо перепліталось потоками, падало прямо на пустий стіл. Та перед самою столешнею - завирувало, розбилось білою піною, ніби море об скелі, піднялось хвилькою напіпрозорого золотого шовку на вітрі, захвилювалось, заіскрилось у променях і прийняло об'єм непевної посуди. Та ба! Ні! Вино ніби впіймав в тенета, майже непомітний склянний келих, який гордо тримав цей напій над столом на тонкій ніжці.
Вона ,то відкривала широко очі, то губи витягувала в трубочку і поцокувала язиком, то стуляла долоні і пушками пальців торкалася губ, то відхилялася від столу, щоб не бути облитою. Було видно, що вона приємно здивована і захоплена.
Іще один напівповорот і пальці в білих рукавичках тримали над столом гроно темно- синього винограду, такогож чистого і яскравого, і ніби, наказом думки і це гроно стало танути ягода за ягодою, зливаючись у широку і густу цівку, на перший погляд схожу на кров, та ні, кров густа і не прозора, а ця - іскрилась якоюсь таємницею у своїй рубіновій глибині, приголублювала п'янким ароматом, а потім, станцювала над столом неперевершений вальс, кружляючи і підкидаючи цей прохолодний атлас червоного вина. І коли воно майже заспокоїлось над столом, ніби в колисці, навколо нього виник келих.
Вона дивувалась, затамувавши подих, а він був серйозний, зосереджений, робив все зі знанням справи, ніби якийсь прадавній мольфар.
-Якщо ти мене хотів здивувати, то це тобі вдалось,- вона іскрилась доброю посмішкою.
Він зробив жест, який запрошував, взяти бокали, його руки вже були без рукавичок, та і від просторих рядів вишуканих виноградників слід простиг. Була тільки тепла ,лагідна осінь, стіл, вино і вони. Навколо, подекуди, прогулювались відпочиваючі і зовсім не помічали цих двох дивних, які підіймали бокали білого і червоного.
- За народження душі!- підіймала келих Доля.
- За змову! - підіймав келих Час.
Чистий дзвін відмінного скла засвідчив їхні побажання. Ці двоє лиш пригубили цей напій і поставили келихи поряд. Два тремтливих марева піднялись із бокалів і заплелись у код душі , підіймались у вись над чарівним осіннім переливом, над ї ї неповторним багатством зеленого і червоного, щиро оправленого в золото.
А учасники недавньої змови розійшлись не прощаючись, Час здійнявся легким вихором, ледь розтріпавши волося у Долі, і граційно погнався долиною підіймаючи і кружляючи оберемок опалого листя, а над водою, здійняв дрібні хвилі і розчинився в просторі. Доля ж, провела його поглядом, посміхнулась, і зробила крок в невагомість.Вона з кожним кроком підіймалась по невидимих сходах над землею , і так само, з кожним кроком, поволі перетворювалась в напівпрозору, поки зовсім не розчинилась і не зникла.
А згусток ледь вібруючої і майже непомітноі енергіі вбирала в себе суть чудових краєвидів, гуртувалась в кулю і линула у вись до прохолодної вологи купчастих хмар, щоб злитись з маленькою крапелькою води, і зчитати іі пам'ять, пам'ять тих міліонів літ, які вона живе, і прожити ту історію, момент за моментом гідного уваги, і від розряду блискавки набратись енергії і сили, зірватись з високосся і летіти міріадами крапель чистого дощу, щоб розбитись брудними бризками об свіжу ріллю, відчути вагу труда вкладеного у цю землю людьми, розчинити сіль поту, затекти, зачаїтись трохи глибше і діждатись, коли по полю поїде культиватор і сівалка, а потім, знову продовження чарів - пробудити собою насінину, ввійти в неї всенькою енергією і зі знанням, підіймати її до ще лагідного осіннього сонця над землею, зміцнити соком життя цю, маленьку рослинку, приспати шепотом розповідей про світ, аби вижити в холод і мороз зими, вижити і зрозуміти ,що то є таке - безпорадний холод в душі, самотність під білим саваном снігу. Та все ж відчути, десь на підсвідомості, що настав великий час перемін, і почути тепло і зов світла через товщу снігу, і струмувати, рости, знову збираючи всі енергіі землі, води і сонця в туге стебло , яке вистоїть у непевні часи випробувань, коли всіма тими енергіями збурить вогонь грозовиці, і буде тоді вітер рвати, а колись життєдайна вода - сікти батогами замерзших крапель, а потім, томитись під палючим промінням сонця, і все ж вистояти , налитись золотим зерном - зародком душі в собі.. Вистояти і не впасти, не загубитись, а потоком золотої ріки зернового збіжжя, запливати до зерносховища, і не бути передчасно зїденим ні птахом, ні гризуном, а все ж пройти через жорна млина, розпорошуючись на муку, залишитись енергитичним згустком - зерном мудрості, щоб бути разом замішеним в тісто одніє хлібини, трудолюбивими руками з молитвою: "-На Божу волю, на хорошу долю, на гарну випічку". І знову вистояти протистояння з вогнем, переродитись у хліб. І ось. За обідом, саме та скибка одрізана тій людині, яка, з'івши хліб, почує, як під її серцем ожив плід, який тепер точно народиться в середині чудової осені, на її - материнську радість, на радість тих людей, для яких народився поет, душа якого зачати після німої згоди Часу і Долі на життя неповторне і оригінальне у своєму бутті.
PS.Цей твір був написаний дуже давно і присвячувався всім неординарним на ім'я Олена і Олен пов'язаних із талантами світу цього.Час дивним чином збігся з цим моментом, коли я його вирішила оприлюднити, просто з'явився час для редакції.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938466
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.01.2022
автор: олена гай