Є Божий Світ, а є і антисвіт.
Напевно, на землі антиземля є.
І Світу антисвіт постійно дошкуляє, -
Немовби хтось-таки прорив таємний хід.
І є країни, села і міста,
І є, звичайно, їх і антиподи,
І посеред чудової природи
Відчуєш раптом, що вона якась не та.
І, дивишся - звичайний чоловік,
А придивляєшся - антилюдина.
Відкриється усе в якусь годину,
Хоч, начебто, давно уже до всього звик.
Сліпуче світить сонце золоте.
Чому стають зірки антизірками?
І темної матерії над нами
Чомусь тканина повсякчас росте й росте?
О, як непевно протіка життя
Під пологом із чорними дірками,
Неначебто незримими цвяхами
Пробите наскрізь небосхила покриття.
Було одного разу - до хреста
Прикуті всепрощаючі долоні...
Дірчастість чорна накопичилась доволі,
С тих пір - і так, що світ невпинно хилита.
Розгойдує блакитну кульку хтось.
Всесвітньої то, може, імпульс волі.
Вертітись нудно в замкнутому колі, -
Душі не до душі отой одвічний крос.
З лещат не випускає антисвіт
Таку пресвітлу від початку душу.
Їй все ж таки не пізно з місця зрушить,
Бо Білий Світ вже вирушив в політ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937729
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2022
автор: Рунельо Вахейко