Місто – бундючна, розбуркана бабка.
Сумно без неї, та з нею – нестерпно.
Ген, за ріллею – Панкратівська балка.
В балці – струмочка грайливе люстерко.
Мирно дрімають під снігом граніти.
Ребрами зяють дерева й підліски.
Палахкотять у шипшини ланіти, –
геть на морозі задубли на кістку.
Сунуть по небу овечі отари.
Горнуться ближче до сонця – погрітись.
Мов з димаря, з рота кублиться пара.
В хаті на шибці заврунились квіти.
Брили у балці – в кожухах із моху.
Буг – в крижаній, сніжно-білій кареті.
Сонце спускається в балку потроху,
гріє торішні пучки очерету.
Верби розправили горді рамена, –
браві, гнучкі давньогрецькі атлети.
Балка – у сукні струнка наречена,
біла, сідає до Буга в карету.
Все побіліло, утративши межі.
Вітер, мов сокіл, жене мене в шию.
Балка втопає у білій пожежі. –
Серцем себе до красуні пришию...
© Сашко Обрій.
23.12.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935946
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.01.2022
автор: Олександр Обрій