[Акт 1. Музика звучить]
Мій майстре, усе як завжди:
не знаю, куди хочу йти…
Екватор — оманливе коло.
Як полюс, прекрасний і голий,
ведеш аж у холод ілюзій,
мене викликаєш як музу.
У музику пальці вп’ялися…
ДО пастки додати п’ять-вісім
РЕчей, що підживлюють пам’ять.
МІж пальцями пальці ще палять.
ФАктично ми мало-помалу
СОЛЬфеджіо рухів вивчали.
ЛЯгай біля мене, у вихор.
СІ — «так» по-іспанськи. Так тихо…
[Акт 2. Морозне згасання]
ДО прірви ілюзій — заманлива стежка. Торкання тривожить нейрони.
Впади в мій потік, але так обережно, щоб ми об’єднались в акронім.
У мене є сила, знеструмлена страхом: так лячно іти в невідомість.
Ця музика стихне повільно чи раптом. Що тишу заповнить натомість?
Зів’яли гербери й відлуння від клавіш, у мене — погана й хороша:
так добре буває недовго, ти ж знаєш, та кожен з нас вчитель, як О́шо.
Мій майстре, я відьма або дивна муза, яка не навчилась літати,
дорогу до себе сплела в зимний вузол, аби відкладати на завтра.
Уміла давати хороші поради усім, окрім себе, це ж треба…
Розквітли у вікнах крапки снігопадів, на склі — лиш закручені стебла.
Свідомість малює морозну палітру. Звільни мій потік обережно.
Мій майстре, дивися, я можу летіти: дороги без тебе безмежні.
(с) Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933286
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.12.2021
автор: Олена Галунець