Сную свій світ, а значить – я існую.
Я – крихітний землянин-павучок.
Свій дім сную. Не метушуся всує.
Працюю, не прихильник балачок.
Бо вже – не раб, підвішений в повітрі,
навік закутий в теплі стільники.
І я ним був. Справіку. Та... повірте:
бажання утекти було стійким.
А що раби, що в'язнями лишились?
Їх прагнення для мене замалі.
Робота, кліть, автівка... Я ж щосили
в обійми біг до матінки-землі.
Пригадував: то хто ж такий господар?
Будив його, ростив його в собі.
Зростав. Часу на це було не шкода.
З рабом в собі не скінчено двобій.
Отож сную свій дім і відчуваю,
як тільки починається життя.
Міцніє павутинка. З цього раю
назад уже немає вороття.
І байдуже, що хтось не зрозуміє.
Для когось я – лише смішний павук.
Та я сную довкола себе мрію.
Я створюю, а значить я живу.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933172
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.12.2021
автор: Олександр Обрій