Докіль собі продовжуєш брехати,
втікаючи в холодне лоно тьми, –
тебе терпляче жде дідівська хата,
підсвічуючи морок ворітьми...
У пошуках підґрунть на мур зіпрись, ба
з дороги на подвір'ї відпочинь...
Чи чуєш, як голубить серце призьба?
Як піч бентежить запахом плачинд?
Як вогко дишуть сіни і комора?
Як супить погляд вдумливий Бровко?
Кружля по закордонах нас Гоморра.
Чужі хати... І хліб... І молоко...
Сумують за тобою десь криниця,
горіх, що біля хати дід садив,
понурих земляків пречисті лиця...
А ти на чужині шукаєш див.
Шукай... Та не сипне "небесна манна".
Не вгріє дух тепло чужинських стін.
Дідівська ж хата дихає саманно,
слізьми із воску крапає на стіл.
Не звикла ні веліти, ні прохати,
у пам'яті зберігши весь твій рід,
на тебе все ж чекає рідна хата,
ледь блимаючи більмами воріт...
© Сашко Обрій.
15.11.21
Малюнок - Oleg Shupliak Art
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932452
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.11.2021
автор: Олександр Обрій