ГОЛУБИНА СКЕЛЯ

Де  не  глянь  –  із  тиші  виткана  пустеля,
до  якої  рвуся  із  міських  лабет.
Мов  дракон  химерний,  Голубина  скеля
гріється  на  сонці,  випнувши  хребет.

Хтозна,  чи  бували  голуби  колись  тут?  
З  тишею  розмову  лиш  круки  ведуть.
А  душа,  неначе  в  затишну  колиску
плюхнула  й  спочила  тут  без  криків-пут.  

З  цього  боку  скелі  голова  собаки
світить  хижим  оком,  вухом  наслуха.
З  іншого  –  каміння,  мов  стрункі  солдати,
стало  у  шеренгу  і  чека  наказ.  
 
Тьохкає-щебече  настрій  преподобний.
Брили  монолітні  склякли  сторчака.  
Буг  біжить-вихляє  стрічкою  за  обрій.
А  душа,  мов  сокіл,  вись  крилом  черка.  
     
В  місті  скельний  спокій  зійде,  мов  лавина.
Втім,  зігріє  серце  мить  безцінна  та.
Кріпне  піді  мною  скеля  Голубина.  
З  нею  –  голубина  тиша  й  висота...

©  Сашко  Обрій.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932343
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2021
автор: Олександр Обрій