Де не глянь – із тиші виткана пустеля,
до якої рвуся із міських лабет.
Мов дракон химерний, Голубина скеля
гріється на сонці, випнувши хребет.
Хтозна, чи бували голуби колись тут?
З тишею розмову лиш круки ведуть.
А душа, неначе в затишну колиску
плюхнула й спочила тут без криків-пут.
З цього боку скелі голова собаки
світить хижим оком, вухом наслуха.
З іншого – каміння, мов стрункі солдати,
стало у шеренгу і чека наказ.
Тьохкає-щебече настрій преподобний.
Брили монолітні склякли сторчака.
Буг біжить-вихляє стрічкою за обрій.
А душа, мов сокіл, вись крилом черка.
В місті скельний спокій зійде, мов лавина.
Втім, зігріє серце мить безцінна та.
Кріпне піді мною скеля Голубина.
З нею – голубина тиша й висота...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932343
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2021
автор: Олександр Обрій