Остання хата

В  старій  хатині…  Син  і  мати…
Опухлі,  та  живі…  Лежать…
Їх  доля  хоче  доконати…
До  фінішу…  вузька  межа…
Недоля  в  закутку  регоче
Над  матір'ю  й  її  дитям…
«Мамо,  я  їсти,  хлібця  хочу…»
«Якби  ж  могла  своє  життя
Тобі  віддать,  моя  дитино,  –
Ця  думка  б'ється,  не  втиха:
Дай,  Боже,  цю  лиху  годину
Нам  пережити  без  гріха…»
А  смерть  вже  руки  простягає,
Смачним  дратує  калачем…
Синочка  жінка  не  встигає
Урятувати  і  плачем
Зайшлася,  бідна…  
Сон  чи  дійсність,
Ніяк  не  може  зрозуміть…
І  крик  сича  десь  лиховісний…
«Моєї  хати  лиш  не  міть,  –
Кричить,  знесилена  до  краю,
І  чує:  голос  теж  ослаб,  –
За  що  ж  нас,  Боже,  ти  ка-ра-єш?»
Остання  хата  це  села…
Недоля  в  запічку  регоче:
«Та  й  що,  синочка  підняла?»
У  сина  вже…  закриті  очі,
А  сита  шашіль*  ніжку  точить
Колись  багатого  стола…
24.11.2021.
*  –    коричневий  жук  завдовжки  2—3  мм,  личинки  якого,  живуть  і  розвиваються    переважно  у  мертвій  деревині  (меблях,  будівлях  тощо).
Ганна  Верес  (Демиденко).

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932174
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.11.2021
автор: Ганна Верес