Запалю свічку, покладу окраєць хліба
І сіль в солянці на своїм столі...
Хай стогін лине аж до неба,
Той плач я чую на моїй землі...
Коли малі просили в мами їсти,
А мама пухла вже лежала на землі...
У хаті пустка, і нема що їсти,
Поїли все, що мали злидарі...
Вмирала мати і маленькі діти,
Село вмирало і журились квіти,
І навіть трави висохли в дворі,
Молились всі, ставали на коліна,
Просили в Бога їм допомогти...
Та Бог мовчав, не чув моління,
Чи може був безсилий помогти?..
А діти вже не мали сили, щоб кудись піти...
Кричали, плакали, ридали,
Влада не чула, не чули і в Кремлі,
У хаті смерть і голод чатували
Вмирали всі й дорослі, і малі...
Лиш місяць й зорі стогін чули,
Та помогти нікому не могли....
Десь у гаю кричали сови,
Своє улюблене : "Пу-гу, пу-гу!"
Село людей своїх втрачало,
Поскаржитися не було кому,
Лише сільське начальство знало,
Та допомоги не давало і воно...
Вмирали люди,і село вмирало...
І скільки їх померло в ті роки?
Історія про це напевне знає,
Та висновки ми робимо таки...
Запалю свічку, покладу окаєціь хліба,
І сіль в солянці на своїм столі,
Хай стогін лине аж до неба,
Той плач я й нині чую на землі...
Хай буде він наукою нового покоління,
Й нехай його почують владарі,
Бо ж з часом у людей закінчиться терпіння,
І буде бій жорстокий на землі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932105
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.11.2021
автор: геометрія