То, звичайно, мара, ненадійна чуттєва кипінь.
Що здавалось цілим, по-весняному швидко розтало.
Я повірю сьогодні в освячене право хотінь,
це для згуби достатньо і для воскресіння – немало.
Я заходжу у храм, де напружена в тінях луна
й чоловічого голосу купольне владне склепіння,
що по нім архаїчні досвітні біжать письмена,
повні тьмяного золота і шепіткого веління.
І коли все закінчиться -- буде лиш сірість і брук --
і ми зійдемо п’яно на землю з незримої скелі,
попід небом усе ще тремтітиме пристрасний звук
поєднання раптового двох неземних паралелей.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931907
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2021
автор: Вікторія Т.