І знову чорна пелена,
Як та, що застилає очі.
Миттєво іскри поглина,
Пожадливо, по-вовчи.
В пітьмі розтала далечінь,
Хтось зоренята наполохав,
Відрікся місяць володінь —
Могла їх викрасти й Солоха.
Тривога піниться, росте.
Здається, що у тім такого,
Коли над головою склеп
Нараз навис льодовиково.
Кричи хоч криком в темноту:
—Ні, не гасіть вівтар небесний!
Що ж, розмалюю пустоту
У кольори сама. Словесно.
І соняхами спалахне
Пітьма вечірнього безмір’я,
Косматий місяць муліне
Розшиє в нім жар-птиці пір’я.
А замість тінявих примар--
Птахи барвисті в леті схилом.
…Якби ж писать ще мала дар
Марії Приймаченко стилем.
Дякую, друзі, за Ваші експромти-продовження.
Я теж вирішили завершити недосказане.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929148
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.10.2021
автор: Valentyna_S