Тож як? Туди в незвідане іти,
Чи тут леліти власну пересічність?
За течіє́ю у човні плисти,
Чи може осягнути панну вічність?
На «глупства» ті обурені батьки,
І «розпорядник доль» скривив обличчя,
Хоч кличуть голосно кудись увись зірки,
Та непорушність все морозить вбивча …
Стоять два війська. Їм до битви час.
Одне за те, що вкладено віками.
Котрому до вподоби цей кола́пс,
Котрому байдуже, що буде далі з нами …
Минуле визначає майбуття,
Життя минулим - мов у юність звіти.
Що з того, що не буде вороття?
Там скажуть, коли й чим зрадіти …
А інше ввись, туди, де ще не ми,
Де заплітають зорі неспокоєм,
Де кораблі, махаючи крильми,
І де знання стають хмільним напоєм …
Туди … лети … Туди нас відпусти
Те, що служило, як говорять нам, віками,
І вічний пошук – це як знак мети,
Навіть якщо … не ми, не нас, не нами …
- Володарю Паст, навіщо нам ця битва. Вже завтра ми завантажимо свої кораблі і полетимо до іншої зірки. А інакше … Тисячі буде убито. Невже для вас нічого не важать людські життя?
- Володарю Стар, у цих життях немає жодного сенсу без вірності, відданості нашим традиціям. Якщо ми відпустимо вас, наша молодь знатиме, що існує інше. І що наші цінності - не єдино-правильні. Що можна жити по-іншому. Це зруйнує нашу цілісність, наш сенс існування.
- Але чому не може бути дві різні цілісності? Чому не може бути сумніву?
- Те, що там у зірках – його не існує. Якщо існує, то наше минуле втрачає сенс. Тому найменша жертва, яку ми маємо допустити – знищення вас.
- Але ж піде брат на брата …
- Хіба родинні зв’язки важливіші за сенс, пронесений крізь століття … Ні.
- То може, це й не сенс зовсім … Або знівельований, перекручений людиною сенс … Ось такою … як ви.
- ………………………………………..
Уранці стало страшно небесам,
Уранці військо кинулось на військо,
Мовчати всім наказано вустам,
Людина божевільна мов вовчисько …
Мечі здригались від утоми й зла,
Лишилось двоє на уламках людства,
І жодна тінь в бою не утекла
в убранствах із жорстокості й холуйства …
То може досить, брате? Далі небуття.
Сховай свій меч. Нема у нім потреби.
Найвища цінність - то людське життя.
Ти тільки глянь, що ми зробили з себе?!
- Що ж ми наробили?
- Це не ми, брате. І навіть не Паст. Це ті, хто звик мовчати.
- Невже не можна було це упередити?
- Нас було надто мало, хто намагався сказати хоча б слово всупереч.
- Шукаймо, хто вижив. Мають бути жінки з дітьми у печерах. Від цієї планети тхне ненавистю.
- Там за містом стоять кораблі. Нам достатньо одного. Я теж не хочу тут залишатися. Ми переконаємо інших. Ми побудуємо інший світ.
- На основі нашого минулого?
- Ні. На основі нашого майбутнього …
- Тут поруч голуба планета. Вона стане нашим домом ...
- Я на це сподіваюсь ...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928710
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.10.2021
автор: Дружня рука