[i]Серце[/i]
О музи мої, оперезані волосиною
з голови мудрого чоловіка, який пішов,
з піснею монотонною, надокучливою, осиною
від брови до брови кусаєте, карбуєте думки шов.
Так, коли серце вже зовсім не має ваги,
єдиним доказом його існування,
наче відбиток чиєїсь в кров умоченої ноги,
є на міжбрів'ї діаграма його вагання.
[i]Очі[/i]
Я не старію, це просто осінь ламає гілляччя
моїми зусиллями, бо любить палити вогні.
На березі річки багаття, що ворон, закряче.
Чи це ворон вогнем затріскоче.
Та змовкне до ранку конче.
Я люблю ці холодні, самітні, правдиві дні,
коли музи, мов іскри, злітають до лона ночі.
Тліють і гірко пахнуть тліючі їхні опаски.
Підпалені феї поезії собою нагадую очі
мудрого чоловіка, який пішов.
[i]Слова[/i]
З осінньої ласки,
коли слова вже зовсім не мають ваги –
єдиним доказом їхнього існування
є зітхання
гілляччя в багатті,
тихі, але ритмічні,
що малюють діаграмою на моєму чолі
глибоку нав'язливу вічність,
наче відбиток чиєїсь ноги,
вимащеної в золі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928218
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.10.2021
автор: шепт