У нього на прив'язі мечуться вісім вітрів
і рвуться між люди то диким виттям, то гарчанням, то гавкотом,
а він засіває у небо змарніле почо́рнілі маки втом,
підпалює край не своєї землі: хай горить, як і він горів –
лише б не ковтати самому гірко́ти й дуситися сма́ком тим,
аби лиш не їсти руками прокислого попелу днів
і себе не латати шматами.
У нього волосся смоли́сте — не проситься час,
щоб сивим, немов прорости одиноко, свідоцтвом самотності.
Коротшають тіні без жодних бентежень і, наче апостоли,
йому проповідують спокій. Чи вистрілить відчай у ньому нараз,
чи зробить перерву на кілька годин між першим і другим пострілом?
Чи в ха́осі миті зірвуться вітри на гучний резонанс,
чи впадуть аж додолу кволими?..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925060
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.09.2021
автор: Сніг_на_голову