Така стерня, аж коле до грудей!
Такі заплави, аж дуріють коні!
Нема людей, нема ніде людей -
одні маріонетки на припоні.
Ревуть вітри, їм нині можна все -
і золотити, й голови стинати.
Допоки дуб останній не знесе
і прірвою не стане коло хати.
Допоки грім не виб'є вікна всі
і не зачне жбурляти образами.
Сміються потерчата у росі -
їм все одно, вони ж не знають мами.
А то вже вечір і суха стерня
стинає день до вижухлої тріски.
Нема імен, та й що дає ім'я?
Порожній звук із темної валізки.
Якби коса! Якби ж то був косар!
Якби ж то не дуріли мудрі коні!
Димить у небо відчаєм вівтар.
Мовчать маріонетки на припоні...
13.09.21.р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925004
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.09.2021
автор: Леся Геник