Коли у сутінках вечірніх
нема межі між світлом й тінню
і вже не видно небосхилу –
світло втрачає свою силу,
Десь, там – у небі заввишки
з’являються якісь зірки,
й на грішну землю, як на плечі,
лягає тихо літній вечір,
як після спеки – нагорода –
нас огортає прохолода,
і те, чого нам вдень хотілось,
як губка, вбира наше тіло.
І розслабляється душа,
і хоче пісні чи вірша,
і оживають знову мрії,
які підживлюють надії
на те, що взавтра, може будь,
нам буде легше хоч чуть-чуть.
Тоді у сутінках вечірніх
світло подружиться із тінню
і перетворяться предмети
у напівтемні силуети
на світло-сіренькому тлі,
що заховалися в імлі
цього сутінкового неба.
І це все наче так і треба,
щоб цю вечірню прохолоду
ніхто не вкрав з-за небозводу,
чи не розвіяв вітерець,
бо тоді буде всім капець:
ми день зустрінемо із лінню,
ховаючи себе за тінню.
18.08.2021р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924525
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.09.2021
автор: Павло Коваленко