Холодного, мокрого осіннього вечора я дивився в її очах кіно – останню стрічку, в якій вона зіграла головну роль. Так, знову у фільмі цього дивакуватого Вуді Алена. Інших ролей для неї просто не існує. Її очі міріадилися мільйонами яскравих колючих вогняних бісиків, які засліплювали й водночас заворожували. Витончений скандинавський носик ніби намагався дізнатися, чим займаються у вишині янголи і демони. Вона ж бо янгол і демон у плоті.
Коли я заглиблювався в її зіниці, вона нечемно кліпала, розганяючи метеликів довгими віями, карлючила різноманітні веселі гримаси й задмухувала свічки в канделябрі – поступово, одну за одною, як серця чоловіків, закоханих у неї. Гаснула остання, й осінь проливала на неї всі сльози світу цього.
Одяг її просякав вологою, підкреслюючи звабливі контури ніжного тіла – кров із молоком! Справжніська фурія в житті і на екрані! Втомлена ідеями режисерів вона скидала важкі каблуки з маленьких ніжок, виклично кладучи їх мені на коліна. Я лоскотав її тендітні пальчики, а вона не стримувала шаленого сміху, від якого в мене затерпали пучки.
Зрештою, колись і фурії віддаються в обійми Морфея. Від сновидінь її щічки рум'янилися, на пишних вустах і грудях розквітали запашні лілії. Чи, може, троянди? Хіба я міг розібрати, захмелілий від їхніх пахощів?
Що залишилося від літа? Зім'ята трава, яка наливається іржею. Зім'ята від її любощів із віднесеними вітрами коханцями. Я до болю в кістках ревнував її до кожного з них. Пригадуєш, як минулої зими ти годувала мене з ложечки малиновим варенням, коли мене захопила ангіна?
Злизував кожну краплю малинового соку, ніби слину з її солодких пелюсток. Спостерігаючи за тим, як спрагло ковтаю варення, усміхалася у відповідь всезнаючим і всерозуміючим поглядом. Була надзвичайно близько і нестерпно далеко.
«Трішечки потерпи, і все буде добре», – казали мені її очі. Відкладала горнятко з варенням убік і танцювала на краю ліжка, на полиці з книжками, на підвіконні, у відблисках шибок, урешті-решт раптово зникала. Я ревно прагнув, щоби вона завжди залишалася зі мною, була тільки моєю.
Всі режисери пропонують їй ролі негідниць чи самодостатніх кралечок легкої поведінки. Бо ж, зрештою, кому, як не їй, личать ці ролі? Кому ще вірити, як не їй? Хто ще так майстерно обманює, як не вона?
Вона вільно пливе в океані глибокої ночі, манячи за собою. Краплини зблискують у місячному сяйві на її плечах. «Наздоганяй! Пий мене до дна!» – зі щирою дитячою посмішкою дражниться і посилає повітряні поцілунки, знаючи, що я не вмію плавати і схильний до випивки. Бешкетниця!
Чи закінчиться колись це кіно? Навіть не знаю. Сумніви наповнюють черговий келих. На обрії запалюються маяки, до яких вона пливе крізь густу темряву. Стрибаю в ніч. За нею. Навіть, якщо втону, навіть, якщо не допливу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923952
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.09.2021
автор: Ноїв Ковчег