Паскудно хотіти помацати небо, що кольору стиглої сливи,
а пальцями м'яти, місити болото, чорно́зем, рутину – ну, звісно, не проти,
бо й речі звичайні сумлінно, як завше, виконують ролі важливих,
але я не бачу в собі і не чую уявну (для тебе чи Бога?) істоту.
І деколи в дечому лю́дські збентеження шлють мені довгого сміху,
так само я кину в лице атрофованій вічності посмішку знуджену соту:
полічено всіх — і тебе, і мене, — і полущено, наче горіхи.
Ніяк не кумедні можливі фінали у цього старого, як світ, анекдоту.
І хай хтось шукає зірки-пентаграми на дні кам'янистім зіниці –
замулене око не здатне розгледіти хоч би і сонце на кінчику носа,
а я пам'ятаю останні твої намальовані крейдою лиця
і речення дивні, і погляд прямий упереджено-добрий й цинічно-правдивий скоса.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922694
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.08.2021
автор: Сніг_на_голову