Собака.
Люди кажуть, не та собака, що гавкає, а та, що кусає.
Я ні разу не чув гавкоту тієї собаки і звичайно, вона мене не кусала. АЛЕ !!!
На ранковій планерці бригадир зміни слюсарів 20-го автопарку повідомив, що Собака, яка багато років охороняла територію автопарку здохла, або здох. Повідомлення не акцентувало увагу на статеву належність собачої особи. Питання полягало в тому, кому Собаку супроводжувати в останню путь, на звалище міста Первомайська.
Для супроводу покійного, до місця його постійного спокою, був виділений самоскид ММЗ-555. В якості ескорту, або похоронної команди в складі 2-х чоловік, бригадир запропонував викликатися бажаючих, з подальшим відходом з роботи. Але таких, на жаль, не знайшлося ...
Тому стало зрозуміло, що таких кандидатур будуть призначати.
Наймолодшим в бригаді був я - слюсар другого розряду, і другим - недавно переведений, за рішенням суду і в якості покарання, дядько Іван, на прізвисько “Скажений”. Таким чином, склад команди був визначений.
Відносини з дядьком Іваном до цього моменту, у мене якось не склалися , вірніще вони були, але не найкращі....
До переводу в слюсарі, дядько Іван працював водієм ЛАЗ 965, єдиного автобуса в вантажному автопарку. Виїжджав він на своєму автобусі, чергуючись зі своїм напарником, чотири рази за добу, для доставки робітників до місця роботи і додому. А так як автобус його їздив недалеко, ломався рідко то і зі слюсарями спілкувався він також рідко і неохоче. Та й любив він свій автобус, беріг, щадив і ремонтувати намагався сам. Але якось, занесло його разом із автобусом на ремонтну яму ТО 2.
Призначили мене йому в помічники, щоб відкрутити кілька гайок.
Дядько Іван показав мені ці гайки і кудись пішов. Як правило, слюсаря користуються своїм інструментом. Мій набір інструментарію був обмежений декількома гайковими ключами, однією викруткою та молотком. Тому я з задоволенням і захопленням скористався інструментом, який знаходився під сидінням водія автобуса. Це були дивовижні, блискучі, хромовані і зручні ключі, та ще і в дуже оригінальній упаковці. Але мого малолітнього зусилля дещо бракувало, щоб “зірвати” гайки ... Тому я скористався традиційним способом, накинувши накидний ключ на гайку, почав бити молотком по протилежній частині цього ключа, в очікуванні відкручування гайки, або, що не виключалось - поломки ключа..
Дядько Іван перехопив мою руку, яка несла черговий удар по його ключу. З його багатослівного та не зовсім цензурного монологу мені вдалося дізнатися, що ключі ці не для роботи. Ключі йому подарував в 1945 році американський солдат, негритянської зовнішності, десь там, в переможеній Німеччині. Подарував, а може і просто віддав, здивувавшись тому, яким способом Ваня відкручував гайку на своєму автомобілі.
А відкручував Ваня гайки за допомогою зубила і молотка. Негр, подивившись на таке блюзнірство, приніс набір інструментів і віддав Вані. З тих пір ці інструменти і лежали під сидінням його робочих автомобілів, а якщо і використовувалися за призначенням, то дуже обережно і дбайливо.
З огляду на цей момент, і відносини у мене з дядьком Іваном були натягнутими і обережними. Тим більше, що його кличка “Скажений” відповідала його характеру. Навіть невеликі конфлікти, він вважав за доцільне врегульовувати бійкою, за що бувало і сам отримував.
В ті часи, практикувалися поїздки жителів нашого регіону в сусідні республіки, найчастіше в Молдавію.І звичайно не з метою екскурсії, ну щоб покопатися в історичному минулому народу, а банально, щось там купити задешево і дома – перепродати. Для цього бажаючі збирали гроші і фрахтували автобус. Так як автобус дяді Вані на вихідні дні був не задіяний, то одного разу Він і поїхав в цю саму Молдавію.
Але по дорозі зустріли автобус громадяни- бандити, зі славного міста Одеси. Та й не просто зустріли, а пасажирів висадили, попередньо відібравши у таких гроші, а у водіїв ЛАЗа забрали ключі запалювання. Та й спокійно так поїхали на своїй Волзі в бік славного міста Героя.
“Скажений” не змирився з поразкою. Та й ключі йому були не потрібні, тому як запускався двигун ЛАЗу не тільки з місця водія, а і безпосередньо з двигуна, який знаходився в самій задній частині автобуса.
Наздогнав дядько Іван Волгу швидко, навіть дуже. Громадяни бандити намагалися маневрувати і навіть сховатися на сільських дорогах, але ЛАЗ - машина солідна. З розгону дядя Ваня наскочив на багажник Волги і тим притиснув і покалічив трьох грабіжників, які сиділи позаду, а двох вивів з машини і монтажною лопаткою переламав їм руки.
На суді, який проходив в клубі автопарку, грабіжники виступали не тільки як обвинувачені, а й як “частково потерпілі”.
На питання судді, а чому ви не чинили опір? “Потерпілі” відповідали, що “Скажений”, на їх заперечення бив їх монтажною лопаткою по сопатці (сопатка, на злодійському жаргоні - лицьова частина голови), а потім змусив поставити руки на буфер автобуса і перебив цієї самою лопаткою.
На питання прокурора до Івана: Навіщо ви перебили руки? “Скажений”, відповідав: А у мене не було чим їм руки зв'язати.
Прокурор зробив спробу дії Івана класифікувати як самосуд, що передбачало дуже сувору міру покарання.
Але не врахував прокурор реакції присутніх на засіданні суду. А в залі зібралися не прості обивателі, а “шоферня” та й слюсарі не прості.
Заводилою був слюсар шостого розряду, на прізвисько "Циклоп". Це був величезний чоловʼяга, років 50 ти. Небагатослівний, та й друзів він не мав. “Циклоп” закони знав. Подейкували, що просидів він всі 25 ть років.
Він дуже спокійно, впевнено та аргументовано розповів прокуророві де і в чому той помиляється, але трішечки “перебрав” , почавши залякувати представника влади. Прокурор любив життя, правильно оцінив ситуацію і відреагував на аргументи Циклопа, тому перекваліфікував діяння “Скаженого”, на перевищення заходів самооборони.
Циклопа потім в міліцію чи то в прокуратуру викликали багато разів і навіть тримали під вартою, але все таки звільнили і залишили в спокої.
Суд же присудив Скаженому умовний термін, та одночасно постановив перевести такого на менш оплачувану роботу.
Собака, а був це кобель, до моменту прибуття похоронної команди, нічним сторожем вже був погружений в кузов самоскида. Залишалося тільки доїхати до місця поховання та розвантажити тіло.
Була холодна осінь, але в кабіні, на той час дуже сучасної машини було тепло і затишно. Слухаючи заумні розмови водія і дядька Івана, я навіть задрімав. Сполохав мене сторож сміттєзвалища, який вказав водієві, де підняти кузов і поховати Собаку, цим виключивши будь-яке участь похоронної команди в сумному ритуалі.
На оплату похоронних послуг, дядьку Івану, як старшому команди, готівкою було виділено п'ять карбованціві, які передбачалися до сплати посадовій особі звалища. Але посадова особа - Сторож, від п'яти карбованців відмовився, а зажадав привести йому пляшку горілки, та й взяти участь в панахиді з приводу кончини Собаки.
У ті далекі часи, я-підкоряючись повчанням мого батька: “Поки дитини не народиш, горілки не пий”, від такої пропозиції відмовився категорично. Хоча потім, пив горілку багато разів і задовго до народження цієї самої дитини ...
Але дядько Іван мою відмову зрозумів на свій розсуд. Він запитав у мене: “А чи не Жидок ти? Горілки не п'єш? Цигарки не палиш? І взагалі, якийсь ти дуже слухняний?”: Саме слово Жидок, або Жид, того часу дивним було для мого сприйняття. До цієї пори таким словом - Дядько Жид, називали торгаша Харлампія, який їздив по селах на своїй конячині, запряженій у возика, та в обмін за всякий мотлох роздавав свистки і дешеві іграшки. Про те, що слово Жид, це образлива назва людей єврейської національності, а не посада Харлампія, я дізнався в 9 му класі, коли вивчали повість Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, де досить часто автор оперував цим незвучним словом.. Але вчителька, єврейка за національністю, в дуже коректній формі запропонувала дітям, замість слова Жид, використовувати слово - Єврей.
Я на випади Скаженого ніяк не відреагував, будучи впевненим у тому, що я ніяк не Жид і навіть не єврей. Тому що мама моя росіянка, а батько - українець і я є Українець.
Минуло багато років. Я відслужив два роки строкової служби, і будучи курсантом пятого курсу вищого військового училища, зустрів випадково на автовокзалі міста Первомайська дядька Івана. Він майже не змінився, на відміну від мене. І я з неймовірною радістю та щирою безпосередністю звернувся до нього зі словами: Доброго дня дядько Іване, ви мене не впізнаєте? А хто ти? Запитує він. І я, щоб нагадати йому всі обставини нашого знайомства, і кажу: Ну пам'ятаєте, Ви ж ще запитували, чи не жидок я? Ага, з яскраво вираженим захватом відповів дядько Іван, так все таки ти Жидок ...
© В. Небайдужий
08.06.2010 року.
М. Первомайськ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921076
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.08.2021
автор: Небайдужий