я щоденно збирала каміння і гріла своїми долонями,
так, неначе всередині них щось зростає живе,
так, немовби плекали для них все життя день у день цю безодню ми –
там на дні тільки сон-корабель неспокійно пливе
у затвердлому небі потріскані хмари бентежили погляди,
нам боліли гарячі дощі і питання просте:
як правічна самотність оголена й досі всміхається молодо,
а каміння у серці твоїм прижилось і росте
наша спільна дорога здавалась безглуздо-тривожною й довгою:
скільки можна ходити безпечно отак по воді?!
не зійти б у бажання вивчати порізи твої поза згодою,
не почати б синхронно себе шрамувати тоді
наші кроки були невагомими, крики – приречено-сильними,
для зупинки завжди бракувало чогось, будь-чого
дві схололі синиці причеплені в тебе під штучними крилами
ти – хижак, бо полюєш і досі, я – символ того
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921014
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.07.2021
автор: Сніг_на_голову