Примхи її жіночі стирали йому усі спогади –
мов вимітали все те, що траплялось до неї.
Він відчував лише їхні сплетіння, думки і здогади.
І смакував її дотиком, і упивався поглядом,
наче вона – то якась неземна панацея.
Наче вона – віддзеркалення мрій його, снів і задумів.
Ніжно тремтіла на кінчиках пальців. Сміялась.
Так, ніби серце її цнотливе, не кривджене зрадами.
Вогко стікала уся в обійми його водоспадами.
Дихала, ніби молилася і завмирала.
Наскрізь вростала у нього. Він – в очі пірнав попелясті.
Знав, що намріяла каву, і дім, і дитину…
Як же між вигнутих стегон вустами хотілось припасти.
Як нескінченно, невпинно хотілось все більше і часто…
Просто хотілось, без роздумів і без причини.
Ніяковів біля неї, вдихав її запах квітчастий.
Каву варив і чавив туди соку цитрини,
дмухав, аби охолола, й вливав у горнятко смугасте.
А в голові щось кричало, аби не профуркати щастя,
наче вона – то від Бога йому десятина.
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920995
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.07.2021
автор: Ольга Береза