як щоразу опівдні, продав би душу за воду.
дев'ять років – цього було б достатньо,
щоб зламати й міцнішу спину.
тінь чаклуна, що мене ув'язнив,
не пускає мене до сонця.
ви погляньте, як хвацько та зграбно він
ковзає на повітрі! я бачу його обличчя.
де твоя зірка? чи далеко до неї?
хоч би як, доведеться тобі довіряти.
то коли вже ми вирушаємо?
в спеку і в дощ доводиться спостерігати,
як він літає, побрязкуючи ланцюгами.
батіг в його руці; він не шкодує нікого.
ми складаємо вежу з неотесаних брил,
і так само з наших кісток.
багато вже тут померло,
і то лиш для того, аби вже не бачити
його страшного обличчя.
ми не знаємо, що будуємо;
ми не знаємо, що буде завтра, –
ми нічого не знаємо.
пустелею летить гарячий вітер.
щодня таке відчуття,
ніби настав вирішальний день.
світ собі крутиться далі;
ми не знаємо, що ми складаємо,
та я маю думку, коли добудуємо вежу,
він полетить нарешті до своїх далеких зірок.
всі погляди спрямовуються на чарівника,
коли він всідається аж на вершечку світу.
коли він звідти падає, нічого й не шелесне,
бо сам час тоді завмирає,
а пустеля вмивається кров'ю.
погляньте: це кров моя! а то – мої плоть та кості.
я дивлюся на вежу – над нею висить
веселка; дивлюся на обрій –
бачу, як я повертаюся за обрієм там додому.
час нерухомо завмер; він обіцяє нам волю,
кажучи так: додому! нарешті лечу додому!
ринули сльози з очей: пекучі криваві сльози.
моє серце аж ген далеко: там, де мій рідний дім,
а тут я не вдома, ой леле!
забери мене додому! він дав мені волю,
але тут я – не вдома. мабуть, тут і помру
stargazer, rainbow
https://www.youtube.com/watch?v=YmJIccPWnEk
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920960
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.07.2021
автор: mayadeva