Не впусти зречення свого кореня, своїх предків
Святої віри і своєї мови, свого прізвища.
В країні з'явилися перевертні, зрадники рідкі.
Не думай, не крути, це не плід уяви й не рідкість...
Хоч голос нашої держави почули у світі,
Не приняли нас до сім'ї європейських народів.
Глумляться над нею і нині, сміються у вічі,
Бо владні люди не можуть наситить утробу.
Ворота розчинені в поле, віє болем й горем.
Що творять вони, які землю не цінять роками.
Відчинені двері й вікна - нас ведуть через борню.
Немов звірі вже люди, тому живуть ворогами.
Бо кожній владі було не сором зло у світ нести.
Народ свій грабували і грабують! Добавлю слів...
В житті нічого не зосталось. Ні надії і ні мети.
Летіли мрії стільки літ та шукали щастя слід...
Пенсіонери до безтямності бідні, безсилі.
А молоді знову виїжджають із Батьківщини.
Відчалюють подалі, поки несуть ще свої крила,
Там поважаючи роботу всяку, ночі й днини.
Тому запізніла "демократія" пізнала крах.
Крізь тьму державної неволі ми не знаєм долі.
Як міст поміж серцями наша путь. Свій шукаєм дах.
Мов бритвою відтято горизонт на кровном полі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920713
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.07.2021
автор: Маг Грінчук