Її звали Ґабрієлла. Дивне ім’я як для українки. «Просто моя мама обожнювала аргентинські серіяли. Просто моя мама обожнювала романи Ґабрієля Ґарсії Маркеса, особливо цей, знаєш, про кохання. Просто в далекій Південній Америці в мене була прабабуся Ґабрієлла. Вона виїхала з України ще до війни. Мені моя мама розповідала про неї», – казала вона. І спробуй зрозумій, що з цього правда.
Темне, немов глибока зимова ніч, довге хвилясте волосся, такі ж чорняві очі з безмежно широкими зіницями, смаглява атласна шкіра і в міру пухкі, злегка відкриті вологі вуста робили її зовнішність зовсім не українською. «Я корінна галичанка», – посміхалася Ґабрієлла на моє щире здивування. – Мій прадід був партизаном. Він ховав зброю в криївці. Так, це мені моя мама розказувала. Я вже тобі про це казала?».
Все, що нас поєднувало з нею – це недоспані ночі й чорно-білі сни, в яких вона збирала квіти на безмежному ромашковому полі. Ромашками пахнула її атласна шкіра, ніжна, наче в немовляти. Перше, що я бачив, відкривши після сну очі, її широкі чорні зіниці, які пильно вдивлялися в мене, поки я спав.
Поки я спав, вона нарвала букет ромашок, з яких вищипувала пелюстки, сидячи в нічній сорочці на краю ліжка. «Любить, не любить, любить, не любить… гм, любить…», – знизувала голими плечима, з посмішкою дивлячись на мене сонного.
Смакуючи з філіжанки бразильську каву (і після цього вона ще називає себе корінною галичанкою!), Ґабрієлла обпеклася. «Ти знову пишеш про дівок??? Як ти можеш про них писати, не знаючи про них абсолютно нічого?!», – обурювалася, надувши губки. Вона щоразу намагалася порвати, спалити мої дбайливо приховані чернетки, в яких я зберігав спогади про кожну з них, кожну, яка залишилася рубцем на моїй товстій шкірі.
Справді, що я знаю про любов, чи, тим паче, про кохання? Що воно солодке, як слива, але кісточка може застрягти в горлі? Що воно робить чоловіків залежними, боляче вдаряючи в серце і мізки п’янким алкоголем? Що кохання – це снайпер, який терпляче вичікує на дахах небосягів, аби впустити кулю тобі в груди?
Ґабрієлла сиділа на краю ліжка і плела вінок із вцілілих ромашок. Вони висвічували темряву її волосся, її шкіру. Поки я згадував забуті дівочі імена, вона сиділа на ліжку в одному лише ромашковому віночку. Жовті квіткові серединки ховали вершини її теплих, мов парне молоко, грудей.
Від п’янких ароматів квітів я пітнів і ставав дурним. Від п’янких ароматів квітів я божеволів, виходив із себе, нестримно кричав, молився богам, здіймаючи руки до сонця. Намагався наздогнати у безмежному ромашковому полі її – Ґабрієллу, корінну галичанку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919540
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.07.2021
автор: Ноїв Ковчег