Посіріти найстрашніше, колір втративши в душі,
Крок від Канта в бік до Ніцше, й відчуття уже не ті.
В темноті шукати світло, а від сяйва в тінь втекти…
Все частіш йдемо невміло, у житті ми до мети.
Сірий колір, ще не спокій, хоч і зручно в ньому нам,
Я б волів віддати тіло на розправу ворогам,
Йти вперед, списи ламати у придуманий вітряк,
Щоб віддати Богу душу, а не жити, як черв’як,
Лиш було б в душі терпіння, в серці хоч якась любов,
Щоб почути бджіл кружляння, мову листя хащ, дібров.
Аби чути голос друзів і дитячий щирий сміх,
Щоб не словом аби вчинком, помогти, як треба, міг.
Посіріти найстрашніше…Й відсиріти мов сірник,
Щоб не в змозі запалити, у душі вогонь, що зник.
Колір зберегти назавжди, в серці втримуючи жар,
Це мабуть і є насправді, Богом даний людям дар.
Хай відтінки тьмяно-сірі, має тільки одяг ваш,
Манікюр, волосся колір, куртка, сукня, джинси, плащ,
А в душі хай сяють барви…Юність має довгий вік,
Залишайтесь молодими, хай лиш паспорт знає рік!
Залишайтеся собою, хай весна живе в душі,
Добре коли рідні поряд, щастя, як здорові всі.
Посіріти найстрашніше…А безбарвним стати, гріх,
Я б накрив, якби мав змогу, лиш веселкою цей світ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917978
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.06.2021
автор: Ярослав Ланьо