Цій жінці щастя випало так мало,
Хоч дожила до сивих уже літ.
Любити вміла всіх. Життя ламало.
Їй раєм не здавався білий світ.
Душа її, як і коса, геть сива,
І серце, болем змучене, – в шрамах
Одного поховала жінка сина.
Сама ж не знає, що її трима
У світі цім, де лиха-болю – море.
Для неї карою став старший син…
Її невтішне материнське горе,
Таке, що, Господи, і відверни, й спаси!
Вона воює з власними думками:
Це ж важче від фізичних катувань…
Так з ночі в день життя перетікає,
Де знов десятки марних сподівань.
9.03.2021.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917112
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.06.2021
автор: Ганна Верес