Залишки сну Інокентія Дизеля цілковито зруйнувала сварка сусідів поверхом вище. Крикливий жіночий голос із вкрапленнями чоловічого бурчання розривав звичну ранкову тишу. Невдовзі, коли вони на мить ущухли, звідкись долинуло пронизливе нявчання кошеняти. Хтозна, кому Інокентій зараз більше співчував – засмученому, а, можливо, навіть ображеному пухнастику, чи чоловіку, якому дружина регулярно пиляє мізки.
Інокентій бачив понурий погляд того чолов’яги, який на знак вітання при зустрічі розгублено кивав йому. Чув, як жінка товкла його тим, що, мовляв, ти – лузер, невдаха, аутсайдер (трясця! Та хто ти взагалі в цьому житті???). Ти – ніхто, ти зіпсував мені життя! Чого ти взагалі прагнеш? Чи прагнеш чогось узагалі?! А він у відповідь здебільшого мовчав… Іноді крізь сварку проривався нестримний плач дитини, і жінка починала її всіляко заспокоювати.
«Тихесенько, маленький! Тихо, мій любий! Ти точно не будеш, як твій незграбний татусь. Так, так», – після цих слів малий затихав у її руках. А Інокентій Дизель кайфував від своєї самості, самотності, одинокості й неодруженості і босими ногами шукав тапки, які губилися під ліжком.
Відсидівши пів дня у своїй букіністичній крамничці, спостерігаючи за поодинокими відвідувачами, які збайдужіло гортали пожовклі сторінки книг, Інокентій зачинив книгосховище і в тумані меланхолії вирушив назустріч надвечір’ю.
В одному з генделиків, де Дизель періодично зависав, до нього підсіла дівчинка з вогняним волоссям. Вона пила вермут (Боже мій! Та від нього може знудити після першої ж склянки! – міркував спалахами Інокентій) і хитро йому посміхалася, заохочуючи до розмови. Сьогодні Інокентій Дизель небагатослівний, більше дарував їй люб’язні посмішки, хоча люб’язність – не його коник.
«Авжеж, авжеж!», – посмішка! А тим часом думав, що варто запросити того чолов’ягу, якому дружина регулярно виносить мізки, на пляшечку чогось міцненького. Як гостре слівце його дружини. Від цього порівняння Інокентій вдоволено захихотів, не помічаючи, що захмеліла Лисичка вже погладжує його долоню, сидячи ледь не в нього на колінах.
«А ходімо до мене!», – несподівано запропонував Лисичці Дизель, якого заколисувало в обіймах Його Величність Червоне Напівсолодке. А що Лисичка? Норовливо метнула хвостом, але погодилася. Поволі смеркало. Вони вдихали пахощі бузку, які ще більше п’янили і вивітрювали тверезі думки.
Раптом Інокентій Дизель здригнувся від побаченого. Під будинком лежало розпластане, накрите брезентом тіло. Поряд жінка у відчаї закривала обличчя руками. Вона плакала? Віддалік високий худий хлопчина з камерою в руках і дрібненьке дівча (журналісти?), біля тіла люди у формі (поліція?). А ще розгублені незнайомці (сусіди?). Так, це він! Викинувся з сьомого поверху. Бо що таке наше життя? Мить від поверху, на якому живеш, до мовчазного холодного асфальту. Як же жалюгідно виглядає людина, яка лежить долі! Та чи не менш жалюгідною вона була до цього?..
Інокентій Дизель умить протверезів. Небо наливалося багрянцем від ледь помітної калюжі крові чоловіка поверхом вище. Він відвів Лисичку в бузкову гущавину, подалі від багрянцю, закриваючи їй очі безперервними поцілунками. Лишень, аби вона не зрозуміла, що все це тимчасово, що все це не назавжди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916931
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.06.2021
автор: Ноїв Ковчег