Колись ми всі — колишні.
Хтось — поки, хтось — навічно.
Закаламутить дощ чиїсь відбитки на узбіччі,
собаки згублять слід.
Лише одне прошу — не проїби це літо,
як це робиш вічно.
Не проїби цей щем, цей дощ, ці ночі,
в cpaку зношені підошви.
Говори що не сказав би, бо
Колись слова стають словосполученнями, словосполучення — словами.
Маятник зупинить стрілки,
солдати залишать казарми.
Стануть трухою назавжди зачинені двері,
Вивертатиме вітер столітні дерева.
Колись все стане колишнім.
І люди
і літо
і місто.
І пізно.
Як ті срані сліди на узбіччі —
ми з тобою не вічні.
Прошу, не повторюй щорічне —
не проїби себе. Не проїби!
04.06.2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915847
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.06.2021
автор: Роман Глєбов